РОЗДІЛ 2 ВІКТОР

ВІК

Дев’ята сорок п’ять. Рівно через сімнадцять  хвилин моя помічниця переступить поріг кабінету, скорчить  достойну благородну гримасу і  вдасть, що вчорашньої розмови не було. Візьметься до  своїх обов’язків,   із безпристрасним обличчям  та  монотонним голосом сповістить розклад зустрічей на найближчі три дні,  дасть  звіт про діяльність  новоствореної філії.

В голові стукотіли  надокучливі слова «Маю компромат на вашого вельмишановного заступника. Нехай не думає, що  може  легко позбутись Вероніки Квасоліної. Пошкодує, згадаєте моє слово». Ніч і добрячу частину ранку  прокручував в голові  ймовірну інформацію, що  здатна нашкодити Назару та як результат -   компанії.  Квасолькіна, хоч тиха офісна миша,  однак ображена дама здатна на відчайдушні, необдумані вчинки. Історія знає чимало прикладів!

На щастя, чи на  жаль, я не король, та зашкодити репутації холдингу, який практично підіймав  з нуля,  не дозволю нікому.

Ручка дверей потягнулась і в кабінет  без стуку завалився Назар Тимохін – той самий  донжуан, через вітряну вдачу якого  і любов до нових спідничок (навіть секретарських)  потрапила під загрозу  вигідна оборудка.   Широкоплечий, неповороткий чоловік   тридцяти п’яти років,  з помітною лисиною і  масивним носом розслаблено опустився  на шкіряний диванчик обабіч столу. Його завжди ідеально вибрите  обличчя  випромінювало душевний спокій та впевненість  у завтрашньому дні, а   окуляри робили свого  власника істинним інтелігентом. Такий вид чоловіків мав попит у жінок,  які бажали виключно стабільності. Тобто бажали того, що Назар не здатний дати.  Він  прискіпливо обирав коханок, приховуючи більшість відносин від чужих очей. Як говорив, нічого  лишні раз перемивати йому кості.

Поправивши  оправу, друг закинув ногу на ногу, після чого  протягнув:

-Ти сьогодні запізнився. Чому?

-А я не можу  прийти пізніше у свою компанію?

-Звісно, - знизив плечима, ніби   я виголосив дурницю, а не він.  – Дівчина?

-Дівчина, - відповів та відкинувся на спинку крісла. Схрестивши руки на грудях, зміряв співрозмовника проникливим поглядом і дійшов висновку: Тимохін та Квасолькіна ідеальна пара. Недаремно небо звело цих двох прихильників сірості в одязі,  величезних скелець замість компактних лінз, мовчазних і працьовитих, а ще, як виявилось, недалекоглядних.

Терпіти не міг в людях    безвідповідальності за свої слова.  Я з останніх сил подавив  бентежне бажання  трусонути спокійною фізіономією друга та одразу випалити, в яку   халепу нас кинув.

-І хто ж ця щасливиця? – насмішкувато звів брову Назар.

-Квасолькіна.

-Квасоліна?  Ти мене дивуєш. А як же принципи не спати з працівницями, з дівчатами друзів врешті-решт?

-А хто сказав, що між нами щось було,  - насупився у відповідь, намагаючись вгадати подальшу думку  знайомого.

-Інтрига.

-Яка  в біса інтрига! – гаркнув та стукнув кулаком по столі. Кілька паперів  підлетіли вгору та   провальсували на підлогу.  – Інтрига… По твоїй винні,  до речі, інтрига.

В  Тимохіна очі полізли на лоба. Він нервово  завовтузився, поправив поли піджака.  

-Я нічого їй не обіцяв,  - промимрив.  Ага, здогадався, звідки ноги ростуть.  – Кілька разів підвіз, зводив в ресторан, ну…

-Досить подробиць! – вибухнув у відповідь. – Квасолькіна має компромат на тебе і фірму, а я не можу допустити скандалу перед підписанням договору з італійцями. Сам прекрасно знаєш, чого  коштувало схилити їх на свою сторону.

Назар задумливо потер перенісся. Знизив плечима.

-Сумнівно, Вероніка видалась порядною дівчиною. І що такого може знати?

-Назаре,    ти  зовсім мізки  розгубив по  бабах. Вона – мій особистий помічник, мої вуха й очі, моя мовчазна тінь, яке все бачить та аналізує. Якщо Бобрецький  переманить її на свою сторону…

-У неї квартира в кредиті, тому буде триматись стабільності,  тобто нашого холдингу.

-Звісно, буде! Допоки конкуренти  повністю не погасять заборгованість.

В кабінеті запала тиша. Я  ковзнув поглядом на годинник. З хвилини на хвилину   могла зайти Квасолькіна і застати нашу скромну джентльменську компанію в глибокій … задумі. Нерви збились в клубок,   вимагаючи  розрядки – потовкти грушу в  спортзалі. Або Тимохіна. Або Бобрецького. Або самого себе за  байдуже ставлення до службових романів. Особливо між  начальниками та підлеглими.

-Не впадай у паніку, - ніби прочитав мої думки Назар. – Потрібно дізнатись, що такого накопала.

-В мене є краща ідея, - перервав того на пів слові.  –  Помирись з нею. Тимчасово.

-Збожеволів? – підірвався на ноги товариш. В його очах заблищали всі  громи та блискавки шаленої грози.  –  У мене заручини перед Новим роком!

Дідько !  День сюрпризі продовжується.

-Чогось про тебе не знаю?  - насторожився я і  подався вперед, аби не пропустити жодної емоції на обличчі загнаного в кут звіра. З якого дива заступник вирішив добровільно ступити на весільний рушник?

-Довга історія, в якій не обійшлось без мами.  Одним словом, я не можу і крапка.