Петро ще раз переглянув аркуш, після чого обережно склав його навпіл.
Петро: Я пропоную сьогодні ж зв'язатися з усіма й домовитися про зустріч. Але є ще одна річ, яку я не встиг вам розповісти.
Ліза: Що саме?
Петро: Жінка з Чернівців пояснила, що це закляття не можна використати без людини, через яку родинна лінія передала цей зв'язок далі. У нашому випадку йдеться про Данила.
Я подивилася на Петра, а потім на аркуш.
Ліза: Тобто без тата нічого не вийде?
Петро: Саме так. Він повинен бути присутнім і сам промовити частину заклинання. Інакше ми знову отримаємо лише тимчасовий результат.
Віктор: Але ж його засудили. Як ми взагалі зможемо організувати таку зустріч?
Петро: Я вже подумав про це. Нам доведеться звернутися до адвоката й пояснити, що його участь необхідна. Звичайно, усе має відбуватися з дозволу відповідних служб і під наглядом. Але спробувати варто.
Ліза: Тоді телефонуймо. Я не хочу знову відкладати це на невизначений термін.
Петро дістав телефон і відійшов до вікна. Поки він розмовляв, я знову взяла аркуш. У ньому було кілька частин, написаних різними почерками. Одна з них відрізнялася від решти: літери були більшими, а деякі слова підкреслені.
Ліза: А що означає цей фрагмент?
Петро повернувся до столу й уважно подивився на вказане місце.
Петро: Це завершальна частина. Її потрібно промовити всім разом, але перед цим кожен має сказати кілька слів окремо.
Марія: Яких саме?
Петро: Тут не просто заклинання. Воно побудоване так, що кожен учасник підтверджує свою згоду завершити цей зв'язок. А Данило має назвати те, що більше не хоче передавати наступним поколінням.
Я повільно видихнула.
Ліза: Виходить, недостатньо просто прочитати написане. Ми всі повинні усвідомлювати, що робимо.
Петро: Так. Саме тому жінка й наполягала, щоб я не проводив нічого самостійно.
Поллі: Нарешті хоч хтось вирішив усе зробити правильно. Бо я вже втомилася від ваших нескінченних спроб.
Віктор: Думаю, цього разу всі втомилися.
Я ледь усміхнулася, але думки вже повернулися до тата. Мені не хотілося знову бачити його в обставинах, які нагадували про все, що сталося. Та якщо без нього ми не могли поставити крапку, доведеться переступити через власні переживання.
Наступного дня ми отримали дозвіл на зустріч із Данилом. Вона мала відбутися в моєму будинку під наглядом працівників установи, які супроводжуватимуть його. Це було непросто організувати, але Петро та адвокат владнали необхідні формальності.
До нас мали приїхати Марія, Мар'яна, Сергій та Ольга. Віктор залишався вдома, а Поллі, звісно, навіть не збиралася нікуди зникати.
Я прокинулася раніше, ніж зазвичай. Увесь ранок минув у підготовці. Петро перевіряв запис, розкладав принесені предмети й кілька разів звіряв їх із поясненнями, які отримав у Чернівцях.
Марія приїхала разом із Мар'яною ближче до обіду. Мар'яна тримала при собі амулет, але його колишня сила вже вичерпалася. Він витратив її, стримуючи демонів, і тепер більше не міг виконувати своє попереднє призначення.
Ліза: Як ти почуваєшся без нього?
Мар'яна: Незвично. Я так довго покладалася на нього, що вже звикла відчувати його силу. Але тепер усе інакше. Він виконав те, заради чого був потрібен.
Марія: Головне, що він допоміг нам виграти час.
Петро: Так. Але сьогодні ми маємо впоратися без нього. Амулет не потрібен для цього закляття. Усе необхідне вже підготовлено.
Я кивнула. Принаймні тепер ми точно знали, що саме маємо робити.
Невдовзі приїхали Сергій та Ольга. Ми всі зібралися у вітальні. На столі вже лежали необхідні речі, а посередині — аркуш із заклинанням.
Сергій: Усе готово?
Петро: Так. Залишилося дочекатися Данила.
Ольга: Сподіваюся, цього разу ми не витратимо ще один день на те, щоб зрозуміти, що щось зробили неправильно.
Петро: Я перевірив кожен рядок. Якщо будемо дотримуватися запису, помилитися не повинні.
Поллі: Тоді, може, перестанемо хвилюватися й дочекаємося початку?
Я сіла поруч із Віктором. Поллі влаштувалася біля моїх ніг, але час від часу підводила голову й поглядала на двері.
За деякий час ми почули, як біля будинку зупинився автомобіль.
Я підвелася.
На порозі з'явився тато. Поруч із ним стояли двоє працівників, які супроводжували його. Він привітався з усіма й пройшов до вітальні. Побачивши підготовлений стіл, одразу зрозумів, що ми не просто зібралися поговорити.
Тато: Отже, сьогодні ми спробуємо завершити все?
Петро: Так. І цього разу нам не потрібно нічого відкладати.
Тато подивився на Марію, а потім на Мар'яну.
Тато: Ви готові?
Марія: Так, тату. Я хочу, щоб це нарешті закінчилося.
Він кивнув, а потім перевів погляд на мене.
Тато: Єлизавето, я розумію, що після всього, що сталося, тобі непросто бачити мене тут. Але я не хочу, щоб ви й далі розплачувалися за те, що почалося задовго до вас.
Ліза: Тоді давай просто зробимо те, заради чого всі зібралися.
Петро поклав аркуш перед ним.
Петро: Спочатку я поясню порядок. Ніхто не повинен перебивати іншого. Кожен промовляє свою частину вголос. Данило починає, потім слово переходить до Марії, після неї — до Мар'яни. Завершальні слова вимовляємо всі разом.