Ми вийшли з будівлі суду й зупинилися біля сходів. Після всього пережитого було важко повірити, що цей день нарешті настав. Флік отримав п'ятнадцять років позбавлення волі. Крім того, суд ухвалив рішення про конфіскацію його майна та коштів, пов'язаних із незаконною діяльністю.
Неподалік від входу з'явилися поліцейські, які супроводжували Філіпа Андрійовича Рудинського. Побачивши нас, він на мить зупинився й повернув голову.
Флік: — Ну що, тепер можете святкувати? Думаєте, що нарешті позбулися мене?
Сергій: — Ти сам довів себе до цього. Тож тепер прийми наслідки.
Флік: — П'ятнадцять років… Ви навіть не уявляєте, скільки всього я втратив через вас.
Єлизавета: — Не перекладай на нас відповідальність за власні вчинки.
Флік подивився на мене з неприхованою злістю.
Флік: — Слухай уважно. Я не збираюся сидіти там і забути про все. Коли вийду, знайду кожного з вас. І повір, вам не сподобається наша наступна зустріч.
Марія: — Ти й зараз нічого не можеш зробити. Тебе засудили, а твоєму угрупованню більше нічого не допоможе.
Флік: — Не думай, що все закінчилося. Я маю довгу пам'ять.
Сергій: — Твої погрози вже нікого не налякають. Тепер ти відповідатимеш за все, що накоїв.
Поліцейський наказав Фліку продовжити рух. Той ще кілька секунд дивився на нас, після чого його повели до службового автомобіля.
Я не відводила погляду, поки він не зник за дверцятами. Мені хотілося вірити, що більше ми ніколи не матимемо з ним справи.
Єлизавета: — А що тепер буде з іншими учасниками «Псів»?
Сергій: — Усіх тринадцятьох інших учасників знайшли й затримали. Їхні справи теж передали до суду. Тепер на них чекають окремі судові засідання, і кожен відповідатиме за свою участь у діяльності угруповання.
Марія: — Отже, тепер вони всі під контролем правоохоронців?
Сергій: — Так. Ніхто не залишився на волі. Далі все залежатиме від судових рішень.
Я кивнула. Принаймні з цією частиною нашого життя поступово все ставало на свої місця. Флік більше не міг керувати своїми людьми, а решта учасників уже не могла продовжувати те, чим займалася раніше.
Єлизавета: — Думаю, нам час повертатися додому. І цього разу ніхто не заперечив.
Ми попрощалися й розійшлися. Сергій вирушив до свого будинку, Марія разом із Мар'яною — до себе, а я поїхала додому, де на мене чекали Віктор і Поллі.
Тато залишався під вартою. Я не забувала про нього, але зараз уже нічого не могла змінити. Його вирок було винесено, і тепер йому доведеться відбувати призначене покарання.
Дорогою я дивилася у вікно й думала про все, що сталося. Здавалося, за останній час моє життя перевернулося догори дриґом. І хоча одна велика справа нарешті дійшла до завершення, я знала, що попереду ще залишаються питання, на які ми не знайшли відповідей.
Коли я приїхала, вже сутеніло. Щойно відчинила двері, почула знайомий гавкіт.
Поллі вибігла мені назустріч, а за нею з'явився Віктор.
Поллі: — О, нарешті! Я вже зачекалася!
Єлизавета: — Я теж рада тебе бачити.
Віктор: — Ну що, як усе минуло?
Єлизавета: — Флік отримав п'ятнадцять років. Його тринадцятьох спільників також затримали, тепер на них чекають суди.
Віктор: — Принаймні ця справа нарешті рухається до завершення.
Єлизавета: — Так. Але, на жаль, це ще не означає, що всі наші проблеми позаду.
Поллі уважно подивилася на мене.
Поллі: — Ти про тих трьох
Єлизавета: — Саме про них.
Я зняла куртку й пройшла до кімнати. Ми вже знали, що ці істоти досі перебувають у будинку, але досі не мали способу позбутися їх. Петро поїхав шукати необхідне закляття та речі для його проведення. І я дуже сподівалася, що йому вдалося знайти те, що нам потрібно.
Тоді я ще не знала, що він повернеться вже сьогодні.
Коли я повернулася додому, то нарешті змогла трохи перепочити. Після всього, що відбулося в суді, голова йшла обертом. Хотілося хоча б на кілька годин забути про проблеми, але я чудово розуміла, що розслаблятися ще зарано.
У будинку на мене чекали Віктор і Поллі. Я привіталася з ними, залишила речі й сіла у вітальні. Поллі одразу вмостилася поруч, ніби чекала, коли я нарешті повернуся.
Поллі: Ну що, тепер можна трохи видихнути?
Ліза: Хотілося б. Принаймні з Фліком усе вирішено. Його засудили, інших учасників банди теж знайшли. Але в нас залишилися проблеми набагато серйозніші.
Віктор: Ти про демонів?
Ліза: А про кого ж іще? Ми досі не знаємо, як їх позбутися. І я не збираюся чекати, поки вони знову щось утнуть.
Поллі: Тоді добре, що Петро не сидів без діла.
Я повернула голову до неї.
Ліза: Ти щось знаєш?
Поллі: Я знаю, що він мав повернутися. Але краще нехай сам розповість, що привіз.
Я не встигла нічого відповісти, бо саме в цю мить у двері подзвонили. На порозі стояв Петро. Після дороги він виглядав стомленим, однак у руках тримав невеликий пакунок.