Проза

«Дзеркала й маски часопростору» - частина 2

Проза журналу СЧ №117

Оповідання Василя Геца «Лист до ненародженої доньки» — це глибоко зворушлива, щемка та психологічно витончена новела. Новела про самотність, втрачені можливості та нереалізоване батьківство.

Головний герой Дмитро, вже досягнувши пенсійного віку, долає високий артеріальний тиск під час самітницької прогулянки весняним лісом. Поверхова розмова з сусідською дівчинкою-школяркою стає імпульсом для ретроспективних роздумів… Роздумів про власне життя, яке минуло в пасивному очікуванні щастя, неодруженості та самоті… Життя де єдиною істотою, що чекає його вдома, залишається сусідський кіт…

 Занурюючись у мрії, герой подумки вибудовує альтернативну реальність і складає зворушливого, сповненого тепла та батьківської ніжності листа до 18-річної доньки Яринки. Віртуальної… У листі він деталізує спогади її дитинства, ділиться любов'ю… А ще висловлює нерозтрачену ніжність, яка так і залишилася нереалізованою через його життєву бездіяльність. Василю Гецу вдається майстерно поєднати побутовий реалізм із тонкою екзистенційною драмою «маленької людини»… Отак в висвітлюється трагедія пізнього усвідомлення змарнованого часу та самотності…

На одинадцяти сторінках журналу розмістився фрагмент роману Володимира Глущенка «Кондуїт і Шкереберть». Цей твір постає дослідженням дійсності Харкова 1952 року, екзистенційним і художньо-філософським. У центрі сюжету — син «ворогів народу» Андрій, який віднаходить архівний рукопис 1937 року «Маніфест Республіки Шкереберть» і намагається доповнити його власним досвідом оскарження системи.  Поволі автор змальовує трагічне протистояння та моральний розкол між двома друзями: Андрієм, який прагне «бути живим» і протиставити тоталітаризму власну совість, та Дмитром Лантухом, що заради ілюзії безпеки й кар'єри обирає шлях конформізму та співпраці з МДБ.

Текст насичений яскравими діалоговими афоризмами й метафорами. Вони влучно розкривають психологію страху та систему цінностей Республіки Шкереберть:

Дмитро вичитує з рукопису нищівний діагноз абсурдному світові: «У нас вільний той, хто слухається, бо в підкоренні — найвища форма свободи… Щоб було світло, треба погасити всі лампи».

Виправдовуючи свій перехід на бік системи, Дмитро декларує: «Я хочу жити», на що Андрій відповідає вирішальною психологічною формулою: «А я хочу бути живим. Це різні речі».

І над ними  сутінки зради та контролю. У кабінеті майора із майже гоголівським прізвищем Ситька цинічно формулюється суть бюрократичного насильства: «Арешт — це для дурних справ. Для важливих вистачає паперу» та «…той, хто заносить слова, живе довше за того, хто їх вимовляє».

Особливої інтелектуальної вишуканості творові надають історико-філософські ремарки та візії. Якто паралель із Лондоном 1509 року, де Томас Мор та Еразм Роттердамський розмірковують про «Утопію» та «Похвалу Глупству»… А ще сновидіння-діалог Андрія з Платоном про природу тіней та світла.

Кульмінацією поданого фрагмента стає акт рішучої дії: Андрій, задіявши знання з хімії, висаджує в повітря та спалює архів МДБ із тисячами фабрикованих справ. Цей учинок сприймається героєм не як акт помсти. Ні. А скоріше як символ морального очищення й підтвердження того, що внутрішньо вільну людина неможливо залякати…

Спогад Емілії Песочиної «Казковий кадр» — це зворушливе й тепле сповідання про зв'язок поколінь, родинну любов та чарівність світлопису. Розповідаючи про своє зростання під прицілом батьківського фотоапарата «ФЕД», авторка проводить читача від дитячих зйомок у байкових штанцях до глибокого усвідомлення фотографії як справжнього мистецтва. Описи домашньої фотолабораторії у ванній кімнаті під червоним ліхтарем, запаху шкіряного футляра, проявників і глянцювателя насичують текст сенсорною ностальгією за часом, коли створення знімка було таємничим ритуалом… А не те, що нині — швидким цифровим процесом. Історія переходить у глибоку ліричну розв'язку, де після відходу батька в засвіти, фотографія залишається для героїні містком між землею та вічністю. Фінальні терміни з фотосправи — «тривала витримка» та «відкрита діафрагма» — стають єдиною метафорою відкритості душі для світла й пам'яті…

Новела Анни Ларкін «Трава під снігом» — це тонка лірична медитація про прийняття втрати, зв’язок поколінь та віднайдення внутрішньої опори. Через образ тихого зимового лісу авторка розкриває переживання героїні, яка долає біль від відходу бабусі та хвороби батька. Злиття з природою стає для неї джерелом тихої стійкості: зелена трава, що пробивається крізь холодний сніг, символізує здатність жити й рости попри все… Так повертаються до героїні готовність прийняти реальність та бути поруч із рідними.

Оповідання Федора Чужі «Світ мого дитинства» сповнене глибокої ностальгії та щему… Інакшою вона і не могла бути… Адже це історія повернення військового до батьківського обійстя після багатьох років розлуки. Через чуттєві спогади, торкання до стін рідної хати й обійми зі старими деревами в саду автор розкриває болісний процес переживання втрати… І фізичної втрати батьків і відчуження рідного дому, який тепер належить іншим людям. Та, омитий раптовою грозою простір села стає символом духовного очищення… І знову видива минулого, дитячий сміх і родинне тепло повертають героєві внутрішню силу. Так перетворюється біль розлуки на вічне джерело любові та пам’яті ...