Дещо про есеї

«Дзеркала й маски часопростору» -1

Про есеї та критичні нариси міжнародного літературно-мистецького журналу «Склянка Часу*Zeitglas» (№117 за 2026 рік).

Тож сьогодні – дещо про есеї номера:

Ключовим і найобсяжнішим художньо-критичним текстом числа виступає журнальний варіант літературознавчого дослідження-есе Олександра Апалькова «Еміль Золя і гулке читання в Україні (з позицій натуралізму)». Автор переплітає власні автобіографічні спогади про студентські роки у Харкові 1980-х років, особисті драматичні стосунки з дівчатами (Урсулою, Свєткою) із глибоким аналізом творчості французького класика Еміля Золя та його 20-томної епопеї «Ругон-Маккари». Занурюючись у рефлексії щодо натуралізму, Апальков цитує класичні переклади: описуючи похмуре цвинтарне тло з «Кар'єри Ругонів», він наводить уривок у перекладі Костя Рубинського: «Земля, більш віку годована донесхочу трупами, переситилася смертю, і довелося відкрити новий цвинтар по той бік міста...» (стор. 5). Розмірковуючи про юнацькі поривання, автор цитує Василя Симоненка з його вірша «Тиша і грім»: «Пройдуть вітри, замовкнуть грози, / Задрімають вітри на ланах...» (стор. 17), та аналізуючи соціальну проблему митця у повісті Золя «Пані Сурдіс», наводить переклад Тетяни Жарко: «Вона зневажала його. Але вглибині цієї зневаги була пекельна ревність до друзів, до жінок...» (стор. 22). Думка про війну в сучасній Україні 2025–2026 років перетинається в есе із питанням громадянської позиції письменника та справою Дрейфуса...

Есей Тоні Твіст «Діжка. Сліпучі плями» — це медитативне занурення у дитячі спогади та роздуми про людську ідентичність. Авторка зіставляє глобальні космічні уявлення із затишним побутом у двоповерховому комунальному будинку.

У центрі твору постає двір дитинства з його особливим устроєм: розмовами з дідусем, який підбадьорливо пропонує «починати відчувати смак життя», бабусиними пуховими хустками, традиційними посиденьками сусідок із веретеном і прядками, а також спільними походами до міської лазні та ситними вечерями зі смаженою картоплею й шкварками. Авторка описує власну дитячу допитливість, яка спонукала її шукати в товстій енциклопедії справжні назви для кімнатних «калачиків» (пеларгонії) або намагатися осягнути природу раптового епілептичного нападу в сина місцевого вчителя.

Паралельно через увесь текст проходить філософська думка про Чумацький Шлях як таємничий дороговказ, адже «всі ми напівсвідомо рухаємося тим таємничим дороговказом туди, де зорі віддзеркалюються в морі». Еволюційні здобутки людства та наукові знання розглядаються крізь призму звичайних речей і натурних спостережень, адже авторці імпонує «блукати науковими лабіринтами й знаходити їхні феєричні підтвердження у звичайному житті».

Усі ці деталі минулого стають спробою складаня власного «п'ятикутного спогаду, як пазлу власної ідентичності», а повернення до витоків дозволяє віднайти втрачену легкість буття та внутрішнє тепло рідних людей…

Лист Марини Чиянової до редакції журналу «Склянка Часу» під назвою «Глобальний Хронос позначки» слугує інтелектуальною, трагікомічною та глибоко відвертою сповіддю сучасної творчої особистості, яка шукає своє місце в складній і суперечливій дійсності.

Авторка розгортає перед читачем і видавцем широкий панорамний ретроспективний огляд власного життя та досвіду. Вона рефлексує над викликами та упередженим ставленням, з якими стикається її покоління у професійному й культурному середовищі, де панують «святенницька пасивно-агресивна відмова з ледь не неприкритою зневагою в жестах». Чиянова описує свої спроби балансувати між викладацькою діяльністю, проєктами на стику gamedev-індустрії та арткритики, освоєнням технологій штучного інтелекту, а також особистими випробуваннями та проблемами зі здоров'ям.

Крізь увесь текст проходить висловлення глибокої поваги до засновника видавництва «Склянка Часу» за його непохитну мудрість, сміливість та унікальну місію — розбудовувати «міжцивілізаційний книжковий міст» і роками підтримувати шукачів унікальних голосів у поезії. Авторка наголошує, що, попри всі зовнішні перепони, її мета — вибороти своє унікальне місце «між, поза та над» обставинами, аби залишатися не лише самобутньою творчою одиницею, а й послідовно надійною та успішною особистістю.

Есей Івана Сумирного «Дим “Index prohibitorum”» порстає гострою філософсько-публіцистичною рефлексією на тему державної цензури, свободи слова та історичної марності будь-яких заборонних списків.

Приводом для роздумів автора стало поповнення Реєстру видавничої продукції, у чому він вбачає реанімацію середньовічного ватиканського списку заборонених книг: «Держава, що запроваджує подібні списки, фактично реанімує середньовічний Ватиканський “Index prohibitorum” — похмуру спадщину сутінків європейської історії». Спираючись на широкий історичний контекст, автор нагадує, що крізь цензуру свого часу пройшли Еразм Роттердамський, Вольтер, Декарт, Кант, а також класики української літератури — Тарас Шевченко, Іван Франко та Максим Рильський. Автор наголошує, що «штучне обмеження свободи слова приносить гіркі плоди», оскільки воно позбавляє суспільство книжкового інтересу, породжує неуцтво й штовхає людей до сліпого споживання медіаконтенту замість глибинного мислення.

Підсумовуючи, Іван Сумирний застерігає від повторення історичних помилок і підкреслює, що «чиновники та цензори всіх епох мислять однаковими категоріями, а справжнє мистецтво завжди виявляється довговічнішим за будь-які заборонні списки». На його думку, хоча доля подібних обмежень історично зумовлена, «кострище від його вулкану продовжує диміти», нагадуючи про необхідність відстоювати права особистості та вільний інтелектуальний вибір.

Нарис Олександра Апалькова «Золоте конфеті молодості» постає глибоким і водночас витонченим критичним оглядом книги Олесі Пащенко «Вінницький блюз» (Вінниця, 2025). Автор рецензії розглядає цей 148-сторінковий фоліант не лише як художню збірку, а як «своєрідний путівник по внутрішньому світу сучасної людини… особистості творчої, що живе в ритмі затишного, але сповненого прихованих драм міста».