Глава 10

Евеліна Дроненко

- Ти собі не уявляєш, що він накоїв! - розгніваним голосом Влади крикнула слухавка.

У мене тривожно стиснулося серце. Так, безглуздо, звичайно думати, що Діма, як і Арс, але…

- Владо, що сталося?

- Діма підписав контракт із холдингом Миронова! Так-так, того самого Миронова, який твій Андрій…

Я з полегшенням видихнула, а за секунду вся підібралася. Правду кажуть, що столиця – це велике село. Але чому ось це все сталося саме зараз? Хоча, з іншого боку, як особисто мене стосується те, з ким співпрацюватиме чоловік Влади.

- Владо, ти ж не розповідала чоловікові про…

- Звичайно, ні! - вона кілька секунд помовчала, - Тобто без подробиць! Ну, сказала, що Андрій цей мудак і образив тебе в минулому. От і все! А він сказав, і що тепер? Не буду ж я відмовлятися від вигідної співпраці через це…

- Слухай, ну Діма абсолютно правий. Чому він повинен через цю дурну і стару дитячу історію відмовлятися від співпраці?

Я знала, що батько Андрія, Денис Олегович Миронов, був одним із головних акціонерів великого агрохолдингу. На етапі нашого знайомства вони з Андрієм були в поганих стосунках і той говорив, що нізащо не працюватиме з батьком, але... Але він взагалі тоді багато чого говорив і більшість виявилася брехнею.

- Тому що яка людина в чомусь одному, така вона і в усьому іншому. А Андрюшка брехун, мудак і зрадник.

- Люди змінюються, - і мені дуже не сподобалося те, як стислося моє серце від цієї думки.

- Люди не змінюються, Ево. Вони можуть подорослішати, так. Сильнішими стати, як, наприклад, ти. Позбутися ілюзій. Але якщо людина здатна на зраду, то цього не змінити. Ніяк!

Позбутися ілюзій. У моєму випадку, зважаючи на все, неможливо і це. Я глибоко зітхнула.

- Формально він мене не зраджував…

- Ага. Був із тобою, а думав про…

- Ой, все, Владо, ну годі, - не в силах це чути, випалила я. - Я, звичайно, ціную те, що, як то кажуть, "найкращі друзі - це ті, хто ненавидить твого колишнього більше, ніж ти", але зараз уже перебір. Дванадцять років! Термін давності вже давним-давно минув. Не сварися з Дімою через це, будь ласка. Воно того не варте. Правда!

З того кінця лінії долинуло невдоволене пирхання. Я мимоволі посміхнулася. Не знаю як, але в моїй найкращій подрузі якось досі поєднувалася мудрість і юнацьким максималізмом та принциповістю.

- Я подумаю, - неохоче, - А що там цей козел Сеня? Не з’являвся?

Згадка імені майже колишнього чоловіка вмить повернула до свіжих і нагальних проблем.

– Ні. Напевно думає, як би його завадити мені відсудити свою частину бізнесу і поки не придумав, - проковтнувши грудку в горлі, видавила я.

- Індик думав-думав, та в суп потрапив, знаєш таку приказку? Ось і на Сенечку така сама доля чекає. Нічого в нього не вийде, ось побачиш! Валерій Олегович хороший адвокат.

- Знаю, - видихнула я.

Знаю… Шкода, від цього нічого не зміниться. І якщо я суд виграю – теж. Адже це не поверне мені Арса та наше колишнє життя. Так, не ідеальне, але в якому я не була сама. В якому у мене була сім'я, чоловік. А тепер у мене нікого більше не було.

- Так, до речі, Ева. У наше турагенство менеджер потрібен. Знаю, розмах не твій, зате я за тебе перед начальницею поручуся, та й робота "не бий лежачого". І гроші, як не крути. І працюватимемо разом.

- Ой, Владо, це буде чудово, - збадьорилася я. - Спасибі тобі величезне.

- Ок, тоді резюме виправ і мені скинь. А я начальниці занесу. Ну, все, я працювати. Бувай!

Швиденько виправивши резюме, я надіслала його подрузі. Від того, що в мене з'явиться робота, потеплішало на душі. На те, що це, за словами Влади, “не мій розмах” було взагалі начхати. Я не була з тієї категорії людей, які будуть готові сидіти без грошей, але не погодяться на роботу, яка, на їхню думку, “їх недостойна”.

Андрій Миронов

- Пропоную це відсвяткувати, - поставивши розгонистий підпис, запропонував Дмитро. 

- Як щодо спорт-бару?

- Я - за, - озвався Андрій.

Тиждень видався насиченим і важким як, втім, і решта до нього з урахуванням його діяльності та масштабів відповідальності, а тому Андрій був радий трохи розслабитися. До того ж з Дімою у них виявилося багато спільних тем для розмови, адже обидва торкалися боротьби. І загалом характер нового знайомого та бізнес-партнера Андрію імпонував.

- Тоді о котрій? Восьма? Дев'ята?

- Давай о восьмій, - озвався Андрій.

Обмінявшись рукостисканням, чоловіки попрощалися до вечора. Андрій із головою поринув у роботу. Зустрічі, дзвінки, дедлайни, плинність... Усього стільки, що він трохи в бар не спізнився. А спізнюватися чоловік давно вже не любив.

Це неповага до свого часу насамперед, адже ти не хочеш навчитися правильно його розподіляти. А час – це найважливіше.

Ці слова її голосом у вухах. І звідки стільки глибини могло бути в юній, ледь повнолітній голівці? Як мрія красивій, до того ж. Як мрія, яка не справдилася через цю отруйну сучку…

Діма вже чекав на нього за столиком.

- Здорово! - вони обмінялися рукостисканням.

В барі стильно. Темне дерево, шкіра, напівтемрява. Трансляція змагань на плазмах. Андрію вибір Діми зайшов. Вони зробили замовлення офіціанту, що підійшов, випили по одній, а потім і по другій і розговорилися.

Діма почав про дружину розповідати. Аж світився зсередини, коли казав, яка вона в нього. Вона та донька. Такий бугай прям, а стільки в ньому трепету та ніжності до його дівчат. Любить їх. Андрій до заздрощів не схильний, але тут їх реально відчув. Адже йому любити не було кого. Ось не хотілося й усе. Більше не хотілося. Все так, чисто фізика. Ну а з колишньою дружиною – фізика та бізнес. З одного боку йому ок, все безпечно і передбачувано, але з іншого… Миронов зловив себе на думці, що й сам би…

Вони попросили повторити напої, знову випили. Андрій відчув, як напруження робочого дня почало вдпускати. Йому легко та весело. І спокійно. І тепло. Змішувати алкоголь із антидепресантами, що їх досі приймав, не краща ідея, але байдуже…