Глава 3

Я прокинулася рано. Різко, ніби від поштовху. Повіки були важкі та опухлі. Пам'ять відразу ж підкинула події вчорашнього вечора і це викликало нову хвилю болю. Я зрозуміла, що не можу повірити, що все це сталося насправді. Просто не можу. Це ж неможливо… Проте все було саме так. Мій коханий чоловік Арсеній зраджував мені з нашою підлеглою. З цією малолітньою білобрисою сучкою! Ось чому він стільки разів наполягав, щоб я дала "дівчинці" шанс, коли та знову й знову тупила на роботі. А я то думала, що він просто у мене добрий і не такий категоричний, як я.

Дурепа!

Що, коли Наталя була не єдиною? Що, як були й інші, а я просто цього не помічала?

Я знову заплакала. Ткнулася обличчям у подушку і завила у неї. Як же так? Як так можна? Як міг мій Арс так вчинити зі мною. З тією, кого називав коханою, з якою присягався все життя прожити. Один для одного. Ага звичайно…

Бісова природа! Ну ось за що вона так, га? Чому це сталося саме з нами? Якби у нас з Арсом була дитина, то нічого такого не сталося б.

Чомусь я встала з ліжка і пішла у ванну кімнату. Навіщо? Я ж не можу просто взяти і поїхати на роботу, як це робила стільки разів. Що мені взагалі робити, як жити? Я гадки не мала.

Зробила воду гарячою та сіла на підлогу у ванні. Підтягнула коліна до грудей, обійняла їх руками. Зверху лилася гаряча вода, а мене все одно трусило. Відчуття, що ніколи більше не зігрітися… Ніколи у житті.

Не знаю, скільки я так просиділа, оплакуючи своє життя, що рухнуло як картковий будиночок. Якоїсь миті крізь шум води долинули голоси. Влади та Арса.

Я підскочила. Вимкнула воду, витерлася, намотала рушник на голову, закуталася в халат. Потяглася рукою до дверної ручки, але не наважилася відчинити двері. Боягузливо стояла у ванній слухаючи як подруга і чоловік кричать один на одного.

Боягузка!

Штовхнула двері і вийшла.

- …Ти б із голим задом кредити віддавав! Мудак безсовісний!

- О, Ево! Вгамуй свою подругу-істеричку або я ментів викликаю і вас обох звідси випруть на раз-два! - заволав чоловік побачивши мене. - Ти тут не прописана! І взагалі ніхто й кликати ніяк. Я сказав тобі виметатись! Якого біса ти натомість ще й дурепу цю приперла.

Рука, а точніше, кулак Влади злетів і врізався в вилицю Арса. Я ахнула від переляку. Арс схопився за щоку і на мить в очах промайнув переляк. Але наступної змінився люттю. Страхітливою настільки, що я здригнулася. Що, коли він вдарить Владу? Хто знає, на що ще…

- Ах ти стерво!

- Ще яке!

- Пішла геть звідси!

- Охоче! Але не раніше, ніж Ева спокійно збере свої речі, щоб я могла допомогти їй переїхати, адже в твою козлячу голову не прийшло те, що ти повинен подбати про дружину, хоч розлучаєтеся ви, хоч ні. Промовчу вже про те, що це треба було спочатку зробити, а вже потім на підстилку свою залазити! Що очима крутиш? Ще вдар мене давай! З тебе Діма мій тоді відбивну зробить.

Арс осікся. Навіть трохи відсахнувся. Діма Влади  був лисим бугаєм під два метри і колишнім борцем, покритим татуюваннями з грізним поглядом чорних очей, густою бородою та пудовими кулаками. Перший час після їхнього знайомства він мене лякав і я переживала за подругу. Але те, як він до неї ставився, було протилежним брутальній зовнішності цього чоловіка. Ніжно, дбайливо, лагідно... І я заспокоїлась і потішилася за неї. Втім, таким Дімка був тільки з нею, та й з іншими рідними для себе людьми. З тими ж, хто переходив дорогу…

- Вали до своєї тьолки, зібратися дай. Ключі тобі поштою відправимо. І готуйся до суду.

- Ти б трохи попустилася, а… І не в свою справу не лізла.

- Собі це скажи, Сеню, - була відповідь.

З вискакуючим серцем я дивилася на свою абсолютно безстрашну подругу. Повторюся, Влада завжди була бойовою, але настільки впевненою стала лише поряд із Дімкою. Він для неї та сама кам'яна стіна, захисник.

Коли з'явився Арс, я думала, що тепер і я така. Але помилялася. Спалах радості від того, що за мене заступилися і гордість за подругу була дуже короткою. Потім всю мою істоту знову затопили біль і туга.

Арс пішов. І так дверима насамкінець грюкнув, що я боялася, вони з петель злетять. Але цього, звісно, ​​не сталося. Єдине, що злетіло з петель, це моє життя.

- Евко, досить вже сльози лити. Починай шмотки збирати, а я нам поки що сніданок приготую, - розпорядилася Влада.

- Владо, тобі ж на роботу…

- Я відпросилася по сімейних, - вона підійшла і обійняла мене. – Я розумію, тобі максимально погано, але зараз не час для цього. Спочатку справи, потім шмарклі, окей?

Ніяких справ робити не хотілося. Все, чого хотілося – це здохнути прямо тут і зараз. Просто щоб не відчувати болю і не бачити подумки щомиті перекошене злістю обличчя чоловіка, який наказав мені "вимітатися". Мені. Своїй дружині. Своїй "маленькій коханій дівчинці". Хоча, а коли він востаннє мені в коханні освідчувався і називав так?

Влада сказала мені що робити, і я слухняно почала. Просто тому, що сама не знала, куди себе подіти. Якби не подруга, то так би і просиділа у ванній чорт знає скільки, оплакуючи кошмар, на який перетворилося моє розмірене життя.

Дістала з балкона валізу. Найбільшу ми з нею з Арсом на море до Туреччини літали. У весільне. Тільки раз у відпустку, адже потім не було можливості. Все йшло у бізнес.

Від спогадів про те, наскільки ми були тоді щасливі, я знову розплакалася.

- Ево, ходімо снідати, - покликала з кухні Влада.

Я не могла поворухнутися. Просто стояла і плакала на балконі з валізою в руках.

- Ну що ти? - подруга вийшла до мене і обійняла.

- Я не можу-у-у, Владо. За що він так зі мною, га? Що я не так зробила? Чим я гірша, ніж ця Наташа? Можливо мама права і треба було таємно від нього ЕКО зробити чи взагалі з кимось…? Тоді б…

- Блін, Ево, ну добре мама твоя ... Але ж ти доросла і розумна жінка, на бізнесі. А несеш якусь нісенітницю. Сеня що повний ідіот і повірив би у диво? Ні. Він би перевірив і ти була б скрізь в усьому винна. А про "іншого" я взагалі мовчу. Як вони це уявляють взагалі? Ти що кобила племінна? Зовсім кукухою вже…. А ще, ти знаєш, жити в брехні це зашквар повний. Як і вважати, що дитина – панацея для стосунків. Або її відсутність – причина зради.