Глава 4

— Все! Це була остання партія гарбузів! — переможно сказав Віталій. — Ключі від твоєї машини залишаю на столі.

— Дякую! А в мене вже й кава готова, — посміхнулась Наталя.

— В тебе тут ціла кухня.

Віталій зацікавлено розглядав куток майстерні, в якому була мийка, невеликий холодильник, кавоварка, чайник і мікрохвильова піч.

— Так, зручно, коли все під рукою.

— Багато часу проводиш на робочому місці?

— Немало, — знизала плечима і потягнулась за цукром.

— Я без цукру п’ю, — зупинив її Віталій.

— Ти серйозно? — здивувалась.

— Так. І чай теж без цукру. А ще перестав їсти булки.

— У тебе все добре? — глянула насторожено.

— Так, все нормально, — широко посміхнувся. 

Наталя похитала головою і, подаючи Віталію чашку з кавою, сказала:

— Від напоїв без цукру ти колись кривився, як середа на п’ятницю, а без пончиків, пиріжків світ втрачав фарби, чи не так?

— Пам’ятаєш, — і сам засміявся. — Але ж і я пам’ятаю, як ти казала, що це все шкодить здоров’ю.

— Казала, — кивнула.

— Я багато чого пам’ятаю. Ніколи про тебе не забував, — додав уже серйозно.

А погляд такий глибокий… Просто потонула в його очах.

— І я про тебе теж, — тихо відповіла Наталя.

— Я радий, що ми знову зустрілись.

— І я.

Чомусь так ніяково стало після цих одкровень. Не хотілось, аби пауза затягувалась.

— Сідай! — вказала на стілець біля невеликого круглого столу.

— Дякую.

Сама сіла навпроти.

— То нащо тобі стільки цього добра? — кивнув на гарбузи.

— На Хелловін. У парку післязавтра буде ярмарок. Дуже страшні смаколики, аквагрим, майстер-класи… І куди ж без фотозон? От і маємо підготувати гарбузи для цих фотозон. Якісь будуть з очима і ротом, а деякі послужать вазами для осінніх квітів.

Віталій задумливо кивнув.

— І ти з усіма цими гарбузами до післязавтра впораєшся?

— До завтра. Вже завтра після обіду їх мають забрати. Ми з Уляною вдвох працювати будемо. Сьогодні затримаємось. Завтра раніше прийдемо…

— Ясно. Наталю, я завтра за місто їду по роботі. Повернусь, мабуть, аж вночі. А післязавтра вихідний. Може, сходимо кудись? Бо я прийшов тебе запросити, а вийшло, що ти мене кавою пригощаєш. 

— Віталь… — опустила очі. 

— Ната, я не заходитиму здалеку, скажу все прямо. Розумію, що занадто багато років минуло, занадто багато часу втрачено. Твої почуття змінились. Але ж ми, нові, сьогоднішні, можемо почати знайомитись спочатку, — накрив її долоню своєю.  

— Я справді рада тебе бачити, але, думаю, не варто нам щось починати спочатку.

Відмовила, та руку так і не забрала. Хоч мить хотілось насолодитись теплом його долоні.

— У тебе хтось є? Вибач, — зніяковів.

— Віталь, у тебе є! — глянула на нього Наталя. — Це неправильно. Розумієш? Не можна піддаватись ностальгії, коли в тебе сім’я.

— Я давно розлучився. Одружився через два роки після того, як ми розійшлись. Та мій шлюб тривав не дуже довго, трохи більше року. Колишня дружина непогана людина. Ми з нею однолітки. Думав, вже доросла, наші з нею цілі в житті співпадають… Що ще треба? А, виявилось, треба. Не у віці справа. Кохання треба. Мені варто було дати тобі час насолодитись юністю, бути поряд, зачекати, а вже потім пропонувати заміжжя. Я багато обдумав. І навіть перестав на тебе ображатись. І дуже добре, що я розлучився швидко. Ми не встигли народити дітей, навіть спільне майно не нажили. Тож поговорили і спокійно розірвали шлюб, не псуючи нерви.

— Стривай! А діти? Ти ж дітей приводив учора!

Віталій засміявся. 

— Це діти моєї сестри. В квартирі ремонт, а ці шибеники так і крутяться під ногами! От я їх і забираю, коли маю час.

— А я подумала, що твої, — теж засміялась.