Розділ 22. Хто з нас краще

У якому головний герой повертається додому до подертих шпалер і ображеного рудого кота, пояснюється з Тамарою, під ранок розповідає їй усю правду про три прокляття і про одну голлівудську зірку — і чує у відповідь від Тамари запитання, на яке мужику відповісти і страшно, і просто.

Він дивився на своє місто і не вірив, що тиждень тому — тобто ні, тиждень плюс сорок тисяч років тому — він сидів у первісній печері і їв оленяче плече, запиваючи вином. А до того — у Домі з химерами, на Банковій, у цьому самому, його місті, розмовляв із прозорим жовчним архітектором. А до того — на дачі в Конча-Заспі в бандита Вітюші. А до того — біля гаражів з Аркашею. А до того — у кабінеті професора зі щитком, що спотворює.

Дядько Жора все це пригадав, як пригадують власну дисертацію. І вперше за весь цей час — вперше з того липневого дня, коли вперше вдарило його струмом у Домі з химерами, — Дядько Жора подумав тихо і дуже спокійно: «Скінчилося».

Може, не назавжди. Може, до наступного разу. Жаба ж сказала: «Знадобишся — викличу». Це означає — можливо, викличе. Це означає — можливо, ще.

Але сьогодні — сьогодні скінчилося.

І попереду була Борщагівка.

* * *

Під’їзд Дядька Жори — п’ятиповерхова хрущовка, сіра, у тріщинах, із вхідними дверима, на яких хтось старанно надряпав років десять тому слово з чотирьох літер (Дядько Жора, розглядаючи це слово щодня, давно перестав його помічати), — зустрів його так, як зустрічає будь-який рідний під’їзд: запахом капусти, запахом старої кішки, запахом чиєїсь кави з верхнього поверху, голосом тьоті Маші з другого, яка знову кричала на сина Сергійка, що він знову забув винести сміття. На сходовому майданчику між третім і четвертим поверхом, біля віконця, як і раніше сиділа на підвіконні та сама вицвіла герань тьоті Люби з четвертої квартири.

Дядько Жора піднімався до себе на п’ятий, у шкурах, у постолах, з черепом смілодона під пахвою і з списом у руці, і від кожного знайомого запаху йому паморочилося від щастя.

Микола йшов позаду, підтримуючи його за лікоть.

Двері квартири були зачинені на новий замок — Дядько Жора глянув і одразу зрозумів, що старий, видно, вибили дільничні. Микола витягнув з кишені зв’язку ключів, вибрав потрібний, відчинив.

У передпокої пахло. Не дуже добре. Пахло тим особливим запахом, який буває в квартирі, коли хазяїна тиждень нема, кіт з’їв усе, що знайшов, і не знайшов туалету.

— Лизко! — крикнув Дядько Жора в темряву передпокою.

Не одразу. Дуже не одразу. З глибини квартири, вочевидь, зі шафи в кімнаті — пролунало слабке, ображене, погано розбірливе нявчання.

Дядько Жора, кинувши на підлогу сумку, спис, череп, кепку — усе покинувши, — побіг у кімнату.

І побачив Лизка.

* * *

Лизко лежав на запиленій шафі. Руда шерсть на ньому зваляла клоччям. Боків у Лизка практично не було — за тиждень він, за підрахунками Дядька Жори, схуд разів у півтора. Очі дивилися прямо на хазяїна — жовті, важкі, ображені, з усім тим мужицьким німим докором, який кіт здатен накопичити за сім днів самотності.

Дядько Жора, побачивши Лизка, зупинився.

І — вперше з моменту, як розплющив очі перед тиранозавром, вперше з моменту, як Ракель Уелч прийшла до нього в трейлер, вперше з моменту, як почув голос бронзової жаби в тисяча вісімсот дев’яностому році, — вперше за весь цей час у Дядька Жори самі собою потекли по щоках сльози.

Не від смутку. Від полегшення.

— Лизко, — хрипко сказав Дядько Жора. — Лизонько, рудий мій. Пробач, рідний. Пробач мене. Пробач.

І поліз на стілець, щоб зняти кота зі шафи.

Лизко спершу не дався. Лизко не дався демонстративно — відвернувся, притиснув вуха, тихо засичав. Лизко показував хазяїнові, що тиждень самотності образив. Лизко показував, що просто так таке не пробачається. Лизко показував, що він, кіт, теж особистість, і ця особистість тиждень як мучилася.

Дядько Жора все це розумів.

— Лизко, — повторив він, — я тебе більше не залишу. Обіцяю. Пробач мене.

Лизко дав себе взяти лише через хвилину — не до кінця, під пахвою, з сичачими вухами. Але дав. Дядько Жора притиснув кота до хутряних грудей і довго, дуже довго, стояв посеред розтерзаної Лизком кімнати й дихав йому в шерсть, і сльози в Дядька Жори все текли по щоках.

Микола в передпокої делікатно почекав. Потім тихо сказав:

— Жор, я в магазин по котячий корм. І по продукти для Тамари. Ти поки тут... облаштовуйся.

І пішов, причинивши за собою двері.

* * *

Коли Дядько Жора, притискаючи до себе трохи відталого Лизка, оглянув кімнату — він застогнав.

Лизко взяв з нього за тиждень по повній.

На стіні біля вікна — там, де висіли шпалери з квіточками, які вони з Тамарою клеїли в дев’яносто третьому, — шпалер більше не було. Тобто — були, але у вигляді довгих, розідраних, порваних, звислих паперових ганчірок, ніби там хтось довго й старанно вів кігтями. Лизко дер. Не одноразово. Систематично. Зі злості. На стіні зараз зяяли два великих відідраних шматки, оголюючи стару штукатурку з плямами вологи.

На підлозі біля дивана — Дядько Жора мало не спіткнувся — лежало щось, що колись було його вовняним капцем. Один. Другий виявився під столом — у ще плачевнішому вигляді.

На кухні — куди Дядько Жора зазирнув, усе ще притискаючи кота, — стояв неприємний запах. Миска кота була вичищена до блиску. Холодильник «Норд» ще працював, але дверцята в нього були трохи прочинені — Лизко, видно, у відчаї намагався їх розчахнути, шукав щось їстівне. На клейонковому столі валялася перевернута жерстяна банка з-під котячого корму, давно вилизана до сухого блиску.

— Лизко, — тихо сказав Дядько Жора коту, у якого боків не було. — Лизко, я тебе зараз, лизонько, нагодую. Зараз Миколаш принесе.

* * *

Тамара прийшла додому о першій дня.

Дядько Жора на той момент устиг: перевдягнутися в спортивний костюм Миколи (той завеликий, але все ж краще за шкури); зняти з себе постоли й обмитися під душем у холодній воді (гарячу за тиждень відключили); змити з себе запах вогнища й якогось незнайомого мастила та канарського пилу; нагодувати Лизка з принесеної Миколою банки (Лизко їв мовчки, не піднімаючи голови, вухами й далі ображався). Шкури він склав у великий поліетиленовий пакет — Тамарі потім покажу, коли заспокоїться. Череп смілодона, спис, латунний ключик і зелений смарагд — сховав у комод, у внутрішню шухляду, до захованих доларів. Кепку — на звичне місце на гачку.