Розділ 21. Іномарка з Борщагівки

У якому головний герой повертається на Володимирську гірку через два тижні після свого зникнення, сідає в поживану іномарку друга Миколи і вперше в житті вигадує таку неймовірну легенду про шабашку із Сочі, що друг Микола їй не вірить ні на грам — але як друг вдає, що вірить.

Дядько Жора, зрозумівши, що критися більше не можна, штовхнув двері й увійшов.

І вперше в житті зміг роздивитися Владислава Городецького в повний, звичайний, не примарний зріст. Невисокий - виявилося, нижчий за Дядька Жору на півголови. Сухий, підтягнутий, дуже акуратний. І - це Дядько Жора відчув нутром - дуже розумний.

Городецький - живий Городецький, не жовчний дух, а живий архітектор тридцяти з чимось років - обернувся до Жори. Обвів поглядом. І на обличчі в нього з'явився той самий, знайомий Жорі за його примарною версією, вираз миттєвого, точного, професійного огляду всього предмета.

- Цікаво, - сказав Городецький після паузи. - Цікаво. Полярник з Антарктики, не інакше. Чим зобов'язаний?

- Я по електричній частині, - повторив Дядько Жора завчене. - З Австралії. Прислали до вас. По щитку.

- А, - Городецький підняв брову. - Австралія. Коли це в мене в кошторисі була - Австралія? Я, голубе, своїх майстрів привожу з Парижа й Берліна. З Австралії в мене - не було.

Дядько Жора зрозумів, що версія тріщить, і швидко змінив тактику.

- Вибачте, пане, - сказав він, опускаючи голову. - Винен. Я не від вас. Я від себе. Я просто... - він на секунду затнувся, потім чесно, вперше за весь цей розділ, видихнув: - Я просто хотів подивитися. На щиток. Дуже мені це цікаво. Я майстер. Просто подивитися.

Городецький подивився на нього ще уважніше. Брова піднялася ще вище.

- Цікаво, - повторив він. - Закордонний майстер прийшов з іншого кінця міста в звіриних шкурах, з списом і черепом, щоб подивитися на щиток. Знаєте, голубе, я б вас вигнав. Але щось мені підказує - а воно мені підказує рідко, - що вас варто пустити. Тим паче, що щиток стоїть тут-таки, у вітальні, на підлозі, я його якраз із майстром Тихоном обговорюю.

Серце в Жори підстрибнуло.

- Можна? - спитав він обережно.

- Можна. - Городецький зробив жест долонею. - Тільки подивіться. І, голубе, по чистому. Підлоги щойно лаковані.

Дядько Жора, стримуючи в грудях гучне калатання, пройшов до вітальні.

У вітальні - великій, світлій, ще порожній, без меблів - на підлозі, на чистій полотняній підстилці, лежав він.

Той самий щиток.

Бронзовий. Гладенький. Новий. Ще не встиг за сто років вкритися патиною, чорненькими цяточками й тонкою, ледь відчутною плівкою столітнього київського пилу. Зараз він сяяв. Усі чотири фігурки по кутках - жаба у верхньому правому, дракон у верхньому лівому, лев із кінським хвостом у нижньому лівому і щось схоже на бабу-ягу в нижньому правому - усі вони були яскраві, опуклі, литі, наче з ювелірної майстерні. Жаба у верхньому правому куті сиділа, підібгавши лапки, і дивилася рівно кудись у стіну.

Дядько Жора підійшов.

Опустився на одне коліно - повільно, щоб не привертати уваги. Поклав поруч торбу. Прихилив до стіни спис. Череп смілодона поклав поруч із собою на полотнину. Дістав із торби велику викрутку.

І - підвів очі на жабу.

Жаба дивилася в стіну.

Дядько Жора, нарешті наважившись, заговорив із нею - пошепки, як із глухою співрозмовницею, через особливий канал, яким шепіт доходить до всіх бронзових жаб однаково.

- Ну, - сказав він. - Здоров була. Я тебе пам'ятаю.

Жаба не поворухнулася.

- Я тебе пам'ятаю з майбутнього, - продовжив Дядько Жора. - Років через сто. Ти тоді ще будеш жити, ти не переймайся. Ти тоді й зі мною розмовляти будеш. Прищава така, кпинлива, вредна. Я тебе зараз, - він перехопив викрутку міцніше, - я тебе зараз, вибач будь ласка, трошки підколупну. Без образ. Це я не тобі. Це я, щоб оцього всього не було. Розумієш? Щоб я більше нікуди не літав. Щоб Тамара була не дурна, а я - не дурень. Щоб Лизка їв вчасно. Щоб добре було.

Жаба не поворухнулася.

Дядько Жора, озирнувшись через плече (Городецький із Тихоном і далі обговорювали щось біля дверей, спинами до Жори), обережно встромив кінчик викрутки в одну з бронзових щілин між жабою і корпусом щитка. Спробував піддіти.

Викрутка слабко хруснула.

І - тієї ж миті - всередині Жориної голови, прямо над вухом, дуже спокійно, дуже буденно, дуже знайомо пролунав жіночий голос. Не його власного внутрішнього перекладача - а інший, з набагато характернішою інтонацією. Хрипкуватий. Прокурений. З чіткою, ображено-поважною ноткою.

- Куди. По. Митому. - роздільно вимовив голос.

Дядько Жора завмер.

Голос продовжив.

- Куди лізеш, кажу. Я тебе питаю, чоловіче. Я тебе вп'яте питаю. Щойно вимили. Щойно пропилососили. Щойно лак поклали. Лак ще не висох. А ти зі своїми викрутками у храм божий. У брудних постолах. Через залу. До чистого щитка. Я тебе, чоловіче, в перший і останній раз питаю - куди?

Дядько Жора, який завмер із викруткою в долоні, повільно підвів очі.

Жаба дивилася на нього.

Тобто ні - у жаби у верхньому правому куті щитка не ворухнулися ні очі, ні рот, ні лапки. Бронза лишилася бронзою. Але дивилася вона - Дядько Жора це ясно відчув - на нього. З тим самим, знайомим йому за тіткою Шурою, прибиральницею з заводської їдальні Жориної молодості, з тим самим прокуреним, кпинливим, ображеним, владним виразом, який буває в професійної прибиральниці, що побачила брудні чоловічі чоботи на щойно вимитому кахлі на початку своєї зміни.

- Жєнщина, - хрипко видушив Дядько Жора (так він і до тітки Шури звертався - "жєнщина" - бо називати її тіткою соромився, а просто Шурою - вона б такого не стерпіла). - Жєнщина, я ж...

- Мовчи, чоловіче. - відрізав голос. - Мовчи. Слухай мене. Я тобі зараз, дядьку, скажу одну річ. Цю річ у нас, у тих, хто на щитках живе, по секрету не кажуть. Але тобі скажу. Бо ти, дядьку, такий бовдур, що друга Сидоренко тобі вже не допоможе.