У якому Дядько Жора лагодить світло в заміському будинку, дещо дізнається про родинні звички й надто близько бере до серця сусідський гавкіт
Інтерлюдія. Чуже ім’я
В одному будинку вечорами замикали не вхідні двері, а двері між спальнею й дитячою.
Чоловік, який удень сам лагодив цей замок, уночі подовгу стояв біля нього й слухав. За дверима хтось дихав уві сні. Іноді дитячий голосок кликав його на ім’я.
Ім’я було знайоме. Його носив хтось надійний, кому можна було довірити дім, ключі й сонну дитину. Чоловік майже пригадував, який вигляд має цей інший. Ще трохи — і згадає.
Але місяць повз підлогою. Біла смужка торкалася босих ніг — і все знайоме знову зникало.
Під ранок він знаходив себе біля дверей. За ними мовчали.
Він відмикав замок і щоразу боявся передусім одного: що сьогодні йому вже не дадуть відповіді.
* * *
За кілька днів Жора встиг звикнути до тиші зачиненого вікна.
Раніше воно нагадувало про себе то стукотом, то тоненьким протягом, який знаходив шию навіть теплого вечора. Тепер у вітальні стало спокійніше. Стара переговорна коробка стояла на полиці біля внутрішньої стіни, під нею лежав чистий аркуш. Лизка якось спробував дістати шнур, що звисав. Жора підібрав його, і кіт утратив інтерес до техніки.
Зробленого в будинку все ще було мало порівняно з тим, що чекало попереду. Зате сміття з кутка біля задніх дверей нарешті винесли. Під непридатними дошками виявилася ціла мостина, і Тамара зраділа їй так, наче знайшли додаткову кімнату. У саду вона розклала короткі палички, позначаючи майбутні грядки. Жора кілька разів обходив їх із виглядом людини, яка заздалегідь погоджує розташування всього, що потім заважатиме пройти.
Жили вони тепер у придатній частині великого будинку. Решта терпляче чекала грошей.
Микола привіз дрібні покупки ближче до полудня. Розвантажився під навісом, випив води й дістав блокнот. На новій сторінці були прізвище, телефон і три рядки, написані його великим почерком.
— Освітлення проходу, — прочитав Жора.
— Усередині й до саду. Увечері вмикають — починає дуріти. Просили сьогодні подивитися, якщо можеш.
Телефон Микола поклав поряд із блокнотом. Поговорити із замовником удалося відразу. Той назвався Костянтином Іллічем, підтвердив адресу й пояснив, як дістатися від воріт до будинку. Говорив спокійно, без звичної обіцянки роботи на п’ять хвилин. Це Жорі сподобалося.
Він уточнив, коли зникає світло й що перед цим вмикають. Потім спитав, чи не відбувається в будинку ще чогось.
У слухавці ненадовго стихло.
Потім Костянтин Ілліч сказав, що будинок старий, родина живе за містом і ночами, звісно, трапляються незручності. Але зараз ідеться про освітлення. Йому порадили доброго електрика.
Жора глянув на Тамару. Вона стояла біля столу й витирала чисту чашку.
Він домовився спершу подивитися. Якщо знайде несправність, скаже, що й за скільки треба робити.
Після розмови дружина забрала чашку, хоча витирати її вже давно не було потреби.
— Поїдеш?
— Подивлюся.
— Ти спитав?
— Спитав.
Вона кивнула на аркуш у його руці.
Жора не став виправдовуватися. Записав поряд з адресою: «Уночі — що ще?» Потім попросив Миколу зачекати кілька хвилин і пройшов до вітальні.
Владислав відповів не одразу. Поки у слухавці стояла тиша, Жора чув, як надворі друг зачиняє багажник, а Тамара переставляє посуд на кухні. Із кутка долинуло невдоволене покректування Федотовича: господар знову всівся замість узятися до чогось корисного.
Голос архітектора з’явився посеред цього звичайного шуму.
Жора коротко розповів про нову адресу. Хотілося спитати так, щоб дістати ясну відповідь, але ясного запитання не знаходилося. Довелося вимовити те, що було:
— Якщо там не кажуть, ви звідси можете зрозуміти?
— Що саме?
— Чи є щось. Крім проводки.
— Я, Георгію Петровичу, навіть проводки звідти не бачу.
Жора подивився на потертий корпус.
— Зрозумів.
— Сумніваюся. Ви знову розраховуєте отримати огляд без огляду.
Далі розпитувати не мало сенсу. Він поклав слухавку й якийсь час сидів, притиснувши аркуш до коліна. Коробка давала змогу говорити з людиною, якої в кімнаті не було. Через це особливо легко починало здаватися, ніби їй до снаги й усе інше.
На кухні Тамара вже загорнула їжу. Приготувала також чисту хустинку, яку він вічно забував. Жора поклав усе в сумку, перевірив гаманець і книжку.
— Назад сам доїду, — сказав він. — Дорога звичайна.
Тамара подивилася на нього поверх зав’язаного пакета.
— Я пам’ятаю, якою вона в тебе буває.
Він теж пам’ятав.
* * *
Біля воріт чужого будинку пахло скошеною травою й нагрітою фарбою.
Микола висадив Жору, показав у бік зупинки й поїхав у своїх справах. Повертатися по майстра не обіцяв: якщо робота затягнеться, треба було спершу зателефонувати. Жора дочекався, поки машина розвернеться, й натиснув кнопку біля стовпа.
Відчинив немолодий чоловік у робочій куртці. На лівому манжеті темніла земля, за вухом стирчав короткий олівець. Він подивився на сумку й відразу відступив.
— Електрик? Заходьте.
Звали його Петром. Дорогою до будинку він устиг пояснити, де закінчується доріжка й починається щойно полита земля, попросив не зачепити шланг і вийняв ключ із замка бічної прибудови. Розмовляв мало, зате весь час щось робив. Поправив клямку, прибрав секатор із краю лави, підтягнув до стіни порожній ящик. Господарство перед вечором приводили до стану, в якому воно могло обійтися без працівника.
Будинок був великий, світлий, із широкими скляними дверима в сад. Зовнішні лампи ще не горіли; матові ковпаки стояли вздовж доріжки, мов білі гриби на занадто охайному газоні. Осторонь поблискувало скло теплиці. Тамара, побачивши її, напевне зупинилася б. Жора глянув лише на дріт, що йшов під карниз.