У якому Дядько Жора приходить із запитаннями, забирає стару коробку й дізнається, що архітекторові знову чогось бракує
Тамара поставила перед ним хлібницю.
— Ще будеш?
Жора глянув на тарілку, наче тільки тепер помітив, що вона порожня.
— Ні. Дякую.
За вікном перегукувалися кури. Лизка вмивався під столом. Після ночі вдома Жора нарешті виспався, і тепер йому дуже не хотілося їхати.
Він дістав із кишені складений аркуш, розправив біля хлібниці. Тамара посунула чашку.
— Що питатимеш?
— З чого почалося.
Вона сіла навпроти.
— Це ти й сам знаєш.
Жора провів пальцем по згину. З одного боку були матеріали, дорога, робота. З другого — кухня й сходи.
— У нього той щиток стоїть. Може, там досі щось…
Закінчити не вийшло. Сказати «пробиває» було легко. Перевірити, де саме, — вже не так.
Тамара подивилася на записи.
— Ти спитай, як наперед дізнатися.
— Дізнатися що?
— Де тобі просто лампу міняти, а де потім знову шукати.
Жора кивнув і дописав на вільному краї: «До роботи?»
Олівець зупинився.
— І чому до мене.
— Оце найперше, — сказала дружина.
Із вітальні долинув хрипкуватий голос:
— Вікно вчора притиснули, а воно знову відійшло.
Тамара повернула голову.
— Пам’ятаю, Федотовичу.
Жора склав аркуш.
— Увечері подивлюся.
— Ти там принагідно нікому нічого не міняй, — сказала дружина.
— Я поговорити.
— От і поговори.
Вона встала, прибрала хлібницю й поклала йому в сумку загорнутий шматок хліба із сиром. Потім подумала й додала ще один.
Жора перевірив книжку, гаманець, ключі. Інструмент лежав на звичному місці. Він узяв сумку за звичкою, підняв і якийсь час тримав.
Тамара нічого не сказала.
— Нехай буде, — пояснив він.
— Нехай. Тільки нехай у сумці й лишається.
На ґанок Тамара вийшла слідом.
— Сьогодні додому.
— Сьогодні, — сказав Жора.
Вона поправила йому комір.
— Я не про маршрут.
Він зрозумів.
* * *
На знайомому повороті Жора подивився вперед, потім навіщось назад.
Нічого не змінилося.
Транспорт привіз його туди, куди мав. Вулиця на Банковій лишалася вулицею, двері — дверима, за якими жив професор. До вокзалу він сьогодні не дійшов навіть випадково.
Перш ніж подзвонити, Жора поставив сумку й витер долоню об штани.
Дмитро Аркадійович відчинив не одразу.
За дверима щось упало, клацнув замок. Професор з’явився на порозі, подивився на Жору, потім на сумку.
— Знову?
— Добридень, Дмитре Аркадійовичу.
— Добридень. А я вас не викликав.
— Я сам.
Це професорові сподобалося ще менше.
— У мене все працює.
— Добре.
— І я нічого нового ставити не збираюся.
— Я теж.
Професор поправив окуляри й нарешті відступив.
Жора поставив сумку біля вішалки, подалі від стосу журналів. Професор трохи пом’якшав.
— Що у вас?
— Запитання.
— У якій справі?
Жора подивився в бік щитка.
Професор простежив за його поглядом.
— Несправностей я не спостерігаю.
— Я не про світло. Після нього в мене почалося. Ще тоді.
Дмитро Аркадійович зняв окуляри, подихав на скельце.
— Сформулюйте.
Жора дістав аркуш.
Спробував сформулювати.
Поки говорив про будинок, виходило ще стерпно. Кухня, комора, не ті двері. На чоловікові, якому після ремонту вдалося нарешті ввійти до власної квартири, професор перестав протирати окуляри.
— А ви?
— А я потім до вокзалу.
— Навіщо?
— От.
Жора помовчав.
— Я не знаю навіщо.
Професор надів окуляри.
— І чого ви хочете від мене?
— Дозвольте підійти. Поговорити.
Вони обоє подивилися на щиток.
Дмитро Аркадійович перевів погляд на сумку.
— Без ваших удосконалень.
— Руками не чіпатиму.
Професор якийсь час розмірковував. Потім підняв із крісла теку, хоча сідати туди ніхто не збирався.
— Чаю будете?
— Буду. Дякую.
Дмитро Аркадійович пішов до чайника.
Жора залишився біля стіни.
* * *
Угорі праворуч сиділа жаба.
Ліворуч — дракон.
Унизу ліворуч лев із кінським хвостом дивився вбік, а праворуч кривилася постать, схожа на бабу-ягу. Жодна не збиралася пояснюватися першою.
Жора засунув руки в кишені.
— Добридень.
Із кухні дзенькнула ложка.
Він почекав.
— Я до вас.
Бронза лишалася бронзою.
Біля самого вуха неголосно промовили:
— Бачу, не осліпла.
Жора видихнув. Із такою інтонацією тітка Шура колись питала, хто поставив брудний посуд на чистий стіл.
— Ви казали: знадоблюся — покличете.
— Казала.
— А я от сам прийшов.
— І це бачу. Далі що?
Жора вийняв руки, хотів розгорнути аркуш і збагнув, що читати їй про матеріали й дорогу, мабуть, не обов’язково.
— У мене після роботи чуже лишається.
Він розповів усе наново. Про обидві ночі. Про ворота. Про чужий під’їзд, біля якого стояв із сумкою й не розумів, як таке взагалі можливо.
Жаба вислухала.
Очі в металевої фігури не рухалися. Жора все одно намагався дивитися їй в обличчя.
— Це ви мене так кличете? — спитав він.
— Не плутай, дядьку. Через це віконце тебе покликати можна. А кожен твій чужий під’їзд мені на шию вішати не треба.
— Тоді хто?
— Про будинок поговори з тим, хто його робив.
Жора мимоволі обернувся.
У коридорі нікого не було.
— Із Владиславом?
— Не зі мною ж.
Професор приніс чашку на блюдці, показав, де цукор, і пішов працювати. Із кімнати долинув шелест сторінки. Жора ковтнув гарячого чаю.
— Я його не бачу, — сказав він тихо.