У якому Дядька Жору довозять майже додому, влаштовують на нічліг і тимчасово звільняють від роботи
Дзвіночок над дверима дзенькнув.
Жора підвів голову раніше за господаря майстерні.
Микола стояв у прорізі, тримаючи в руці ключі від машини. Подивився на друга, на сумку під лавою й лише тоді привітався з майстром.
— Ну що, мандрівнику?
Жора підвівся.
— Поїхали.
Він іще раз подякував господареві. Той кивнув, прибрав із прилавка черевик і сказав:
— Нема за що. Тільки ви тепер їдьте куди треба.
Микола взяв Жорину сумку.
— Оцим і займемося.
Надворі шуміла площа. Синя парасоля тріпотіла над квітами. Жора пройшов до машини, сів і поставив пляшку з водою між ногами.
Микола вмостився за кермом.
— Розповідай від початку.
Жора розповів.
Про сходи. Про чоловіка з ключами, який уранці стояв біля своїх дверей, а потім опинився внизу. Про виправлене з’єднання, крісло у квартирі й три власні спроби дістатися додому.
Друг слухав, не перебиваючи. Лише раз уточнив:
— На Борщагівку теж?
— Теж.
— Там ти дорогу знаєш.
— Миколко.
— Та зрозумів я.
Він завів двигун.
Якийсь час їхали мовчки. Жора дивився вперед. Машина повертала правильно, знайомі будівлі лишалися з потрібного боку. На звичайній вулиці стояли у звичайному повільному заторі.
Задзвонив мобільник. Микола зиркнув на кишеню куртки, та діставати не став.
— На місці передзвоню.
Вони вибралися зі щільного потоку. За вікном стало просторіше. Жора впізнав дорогу, якою зовсім недавно їздив дивитися майбутній дім. Тоді вона здавалася довшою.
Тепер хотілося, щоб іще трохи потяглася.
Поки їхали, усе виходило.
* * *
Тамара чекала біля воріт.
За її спиною виднілася доріжка, далі — ґанок. Ліворуч від доріжки стирчала безрука кам’яна постать над травою в чаші фонтана.
Жора побачив її й нарешті відкинувся на сидінні.
— Приїхали.
— Я тобі про що, — сказав Микола.
Він зупинив машину ззовні, щоб Тамарі не довелося розчиняти обидві стулки.
Жора відчинив дверцята, вийняв сумку й став на землю.
Дружина підняла руку.
— Ну, іди.
У голосі в неї ще трималася тривога, але обличчя вже пом’якшало.
Він зачинив машину. Пройшов до прочиненої стулки воріт, узявся за край, щоб притримати.
Тамара відступила, пропускаючи.
Жора ступив.
Під черевиком хруснув пісок.
Пальці стискали холодну залізну ручку.
Перед ним були двері чужого під’їзду.
Він зупинився, не випускаючи їх.
За склом темніли сходи. На нижньому вікні стояла порожня банка. Звідкись збоку тягло міським пилом і вихлопом.
Тамари не було.
Жора повільно розтиснув пальці й обернувся.
Тротуар. Старі фасади. Дроти над вулицею.
Ні воріт, ні машини, ні фонтана.
Він поставив сумку й сів на невисоку сходинку біля дверей.
Кілька секунд просто сидів.
Потім підвів голову, подивився вздовж вулиці й упізнав напрямок.
Вокзал був недалеко.
Жора витер долонею обличчя. Хотілося вилаятися голосно й докладно, але жінка, що виходила з під’їзду, вже дивилася на нього підозріливо.
Він підвівся, пропускаючи її.
— Вибачте.
Та притримала сумочку й пройшла.
Жора взяв інструмент. До взуттєвої майстерні дійшов без жодної помилки.
Господар іще працював. Побачивши його, відклав черевик.
— Ви ж поїхали.
— Поїхав.
— Подзвонити можна? Я заплачу.
Телефон знову підсунули до краю прилавка.
Микола відповів одразу.
— Жоро?
— Я.
— Ти де?
Він назвав вулицю й майстерню.
У слухавці виразно видихнули.
— Ти з машини вийшов, — сказав Микола. — Я бачив.
— Я теж бачив.
— Тома стулку відчинила.
— Мені відчинила. Я заходив.
Почувся голос дружини:
— Дай сюди.
Жора опустив очі на свої черевики.
— Томо, я цілий.
— Ти куди подівся?
— До вокзалу. Майже туди ж.
Вона мовчала. Він чув, як біля неї щось казав Микола, як клацнули дверцята машини. Найзвичайнісіньке життя відбувалося на іншому кінці телефонного дроту.
— Так, — сказала Тамара нарешті. — Сиди там.
— Я й так…
— Сиди. Ми зараз подумаємо.
Жора заплющив очі.
— Добре.
Микола знову взяв слухавку.
— Я тебе ще раз возити не буду, поки не зрозуміємо, що виходить.
— Не треба.
— Я правильно довіз.
— Знаю я.
Друг помовчав.
— Підробіток у тебе, звісно.
Цього разу Жора навіть не всміхнувся.
Вони домовилися: він лишається біля майстерні, Микола з’ясовує, де можна спокійно влаштуватися до ранку. Жора сказав, до котрої господар збирається працювати. Друг повторив, що встигне забрати.
Він розрахувався за другу розмову, поставив сумку біля лави й сів.
Майстер посунув ногою коробку під столом.
— Ключі ж від дому є?
— Є.
Той якийсь час думав, потім знову взявся до взуття.
Жора був йому за це вдячний.
* * *
Удруге Микола приїхав із Тамарою.
Вона вийшла з машини з великою сумкою. Жора ступив до неї, і дружина відразу взяла його за руку.
Потримала.
Потім провела долонею по рукаву, наче перевіряючи, чи справжня людина під пальцями, і спитала:
— Ти їв?
— Їв.
— Хліб?
— Хліб.
Вона кивнула.
Господареві майстерні Тамара подякувала так, що той зніяковів і навіщось заходився перекладати квитанції.
Коли сіли в машину, вона влаштувала свою сумку біля Жориних ніг.
— Людмила Семенівна погодилася.
— На що?
— Переночувати в неї. Кімната вільна, диван є. На дві ночі поки, далі поговоримо, якщо знадобиться.
Жора озирнувся з переднього сидіння.