У якому Дядько Жора облаштовується у власному домі й виявляє, що його візитівку читають по-різному
Уранці Жора вийшов зі спальні й дійшов до кухні.
Тамара різала хліб. Лизка сидів біля миски й удавав, ніби вчора ввечері його не годували.
Жора подивився у вікно, взяв зі столу порожній кухоль і повернувся до кімнати по окуляри. Окуляри знайшлися в кишені сорочки. Він знову пішов на кухню.
Усе вийшло з першого разу.
— Ну? — запитала Тамара.
— Нормально.
Вона підсунула йому тарілку.
Він сів і якийсь час дивився, як кіт їсть. Учора за можливість отак вийти до сніданку довелося поборотися. Сьогодні звичайна квартирна тіснота здавалася винятково вдалим устроєм життя.
Жора розгорнув свій аркуш. На звороті лишилося написане ввечері: зробив світло, перестало тягнути дім, почало водити його. Потім кімнати віддали. Потім минулося.
Він прочитав і перевернув папір.
— Сьогодні без поспіху, — сказала Тамара.
— Я й учора не поспішав.
— Знаю. Тому й кажу.
Спину тягнуло, плечі були важкі. Жора збирався спершу подивитися, що можна робити далі. Лізти зранку на висоту йому не хотілося й без усяких готелів.
Тамара поставила біля дверей воду, сумку й пакет корму. Лизка негайно підійшов понюхати.
— Це не тобі.
Кіт підвів голову.
— Для курей.
У відповідь він потерся щокою об пакет.
Коли підійшов Микола, Жора ще шукав олівець. Друг узяв зі столу список, розгорнув один згин, другий і дочитав донизу.
— Сітка. Корм. На трьох.
Він подивився на Тамару.
— Кури?
— Кури, — підтвердила вона.
— Купили вже?
— У домі знайшлися, — сказав Жора.
Микола знову подивився в аркуш.
— У мене в машині якось викрутка знайшлася. Я пів року радів.
— Нам поки ніколи, — відповіла Тамара й подала йому сумку.
* * *
У садибі Федотович зустрів їх зауваженням, що воду в сараї пора міняти.
Тамара пішла до курей. Жора зупинився біля комори, відчинив двері й побачив відро на полиці.
Зачинив.
Потім перевірив кухню. З кухні дійшов до вбиральні й назад.
Микола стежив за ним із передпокою.
— Ти що шукаєш?
— Нічого.
— Знайшов?
— Так.
Друг кивнув із виглядом людини, яку така відповідь задовольнила далеко не вперше.
Вони розклали аркуш на кухонному столі. Жора намалював три невеликі квадрати.
— Світло. Вода. Щоб сухо.
Тамара нахилилася над папером.
— І спати де.
— Це там, де сухо.
— Сухо може бути в коморі.
Жора подивився на неї. Вона спокійно чекала, поки він домалює четвертий квадрат.
За спальню вибрали ту кімнату, що праворуч від передпокою. Вона була менша за вітальню, вікно зачинялося, під ногами не гуляли дошки. У кутку пахло старою штукатуркою, зате від стіни не тягло вогкістю. Тамара прибрала сміття, відмила підвіконня й відчинила вікно.
Микола вийшов надвір шукати, звідки зручніше подавати матеріали. Жора лишився біля щитка.
Тепер у нього був час робити те, що він збирався робити від самого початку.
До обіду з’ясувалося, що написам на старих лініях вірити не можна. Це відкриття його анітрохи не здивувало. Він окремо перевіряв потрібні ділянки, вимикав, працював, знову перевіряв. Тамара заходила спитати, чи вже можна тут мити, чи поки краще в іншому місці.
У передпокої з’явилося нормальне світло. У маленькій кімнаті теж.
Поки Жора працював, дім лишався на місці.
Він помітив це не одразу. Просто якось випростався після незручного з’єднання, повернувся по інструмент і зрозумів, що давно не прислухається до дверей.
Під стелею хмикнув Федотович.
— Що?
— Нічого. Роби.
З кухонними розетками довелося пововтузитися окремо. Тамара вже поставила біля столу чайник, та шнура не діставала.
— Поки термос, — сказав Жора.
— Я пам’ятаю.
Коли він закінчив перевірку й дозволив користуватися обраною розеткою, дружина вставила вилку з такою обережністю, наче ставила на полицю кришталь. Вода зашуміла.
Федотович довго слухав.
— Гучний.
— Звичайний, — сказала Тамара.
— Я ж і кажу.
Дах Жора лишив чоловікові, якого знайшов Микола.
Майстер приїхав наступного дня, обійшов будинок і показав пальцем на темне місце під карнизом. Потім забрався нагору, довго стукав, спустився й оголосив, що весь дах треба робити ґрунтовно.
— А поки? — запитав Жора.
— Поки ось це закрити. Над вашою кімнатою й кухнею. Решту дивитися далі.
Жору це влаштувало значно більше, ніж обіцянка нового даху до вечора.
Покрівельник виписав, що привезти. Тамара поклала його аркуш поряд із Жориним. Два аркуші майже відразу почали сперечатися між собою за гроші.
З водою вийшло повільніше. Микола допоміг дізнатися, куди віддати пробу та як її взяти, а Жора після першої розмови зрозумів, що чистий вигляд води нічого йому не гарантує. До результату далі возили пляшки.
Для кранів і змиву довелося кликати сантехніка. Щось він полагодив, щось замінив. Дім виявляв нові потреби без жодної магії: варто було зробити одне, як ставало чутно інше.
На третій день пішов дощ.
Вони стояли в маленькій кімнаті й слухали, як вода шурхотить над головою. Тамара дивилася на стелю. Жора — на стару пляму біля стіни.
Нічого не капало.
— Постіль іще не вези, — сказав він. — Хай постоїть.
Вона кивнула.
Надвечір стеля була суха. Наступного дня — теж. Тамара протерла стіну, провітрила кімнату, перевірила, чи не сиріє кут. Отримавши результат перевірки води, вона перечитала папір двічі й поклала в окремий конверт.
Тепер можна було думати про ночівлю.
До того Жора встиг підстругати двері комори й укріпити сходинку на ґанку. За дверима Федотович стежив мовчки. Коли вони перестали чіпляти підлогу, попросив зачинити ще раз.