У якому Дядько Жора намагається дістатися вбиральні, повертає господарям зайву нерухомість і дізнається, що господарство побільшало
Тамара перестала гукати.
За кілька секунд із кухні показалася її рука з тарілкою.
Жора взяв тарілку. За рукою й далі виднівся край готельного ліжка. Він вирішив поки що не з’ясовувати, як дружина стоїть між ліжком і столом, якого він не бачить.
— Хліб зараз принесу, — сказала вона.
Він знову сів на нижню сходинку драбини. Тарілка зручно вмостилася на колінах. Їжа була справжня, виделка теж, і після першого шматка Жора відчув, який він голодний.
Тамара принесла хліб, поставила поряд кухоль і притулилася плечем до стіни.
— Сама ж їж, — сказав він.
— Поїм.
У передпокої було прохолодно. Під ногою хруснула крихта штукатурки. Драбина трохи порипувала, коли він нахилявся по хліб. Для першого сімейного обіду у власному домі зручностей виявилося досить, якщо не рахувати самого дому.
— Федотовичу, — покликала Тамара. — А ви їсте?
— Їм.
— Що вам лишити?
— Потім скажу.
— Гаразд. Тільки скажіть. Сама я не вгадаю.
З-під стелі долинуло замислене покректування. Жора доїв і поставив тарілку на підлогу біля кухля. Тепер йому хотілося сісти за стіл. Не щоб комусь щось довести. Просто дружина стояла над ним, мов у лікарні біля ліжка, хоча в нього нічого не боліло.
На кухні стукнула віконна стулка.
Він підвів голову.
— Томо. А вікно в нас відчиняється?
— Воно зранку відчинене.
— Я пам’ятаю. Повністю?
Тамара примружилася.
— Ти куди зібрався?
— На кухню.
Вона глянула на двері, потім на нього.
— Жоро.
— Там вікно невисоко. Підставимо драбину ззовні. Ти притримаєш.
— І що це дасть?
— Поїмо разом.
Якийсь час дружина мовчала. Потім забрала тарілку.
— Спочатку я підвіконня витру.
* * *
Вхідні двері випустили його на ґанок як годиться.
Жора затримався, подивився на чашу фонтана ліворуч від доріжки, на ворота, на власні черевики. Нічого не змінилося. Він виніс складену драбину й обійшов будинок праворуч, до кухонного вікна.
Тамара вже прибрала з підвіконня папір і ганчірки. Зсередини вікно здавалося просторішим. Ззовні виявилося, що простір у ньому передбачено переважно для повітря.
Жора поставив драбину, перевірив землю під ніжками. Чорна гума на одній ніжці була на місці.
— Високо? — запитала дружина.
— Нормально.
Тамара відійшла від вікна.
Першу ногу вдалося перенести пристойно. З другою почалися перемови. Жора вперся долонею в товстий одвірок, утягнув живіт і виявив, що від цього лікоть не вивільняється. Довелося повернутися боком.
— За штани не тягни, — попросив він.
— Я за ремінь тримаю.
— Тим паче.
— Тоді не падай.
З кухні озвався Федотович:
— Фарбу підбором здереш.
— Здеру — пофарбую.
— У вас тут на все відповідь.
Жора нарешті поставив обидві ноги на підлогу. Постояв, розправляючи сорочку. На столі стояв термос. На полиці лежала ганчірка. Під стелею горіла зроблена ним лампа.
Кухня.
Тамара дивилася на нього з тією обережною усмішкою, яку він за роки шлюбу навчився цінувати більше за гучний сміх.
— Ну, здрастуй.
— Здрастуй, — відповів Жора й сів.
Вона налила йому чаю з термоса. Сіла навпроти. Кілька хвилин вони їли й пили, передаючи одне одному хліб через стіл. Біля вікна пахло прогрітою землею. Десь у саду монотонно працювала чужа пилка.
Жора подивився на дверний проріз. Звідси було видно звичайний коридор.
Він допив чай.
— Ти знову? — запитала Тамара.
— Мені треба.
— Куди?
Жора показав у бік коридору.
Вона зрозуміла.
— Давай я перша.
— Томо, я до вбиральні сам можу.
— Я в коридор перша.
З цим сперечатися було важко.
Тамара вийшла. Він бачив її праворуч від кухонних дверей, зовсім близько. Протилежні двері були там, де їм і належало. Три кроки, якщо не рахувати порога.
— Ну? — запитала вона.
Жора встав, підійшов і ступив із кухні.
Під черевиком опинився вузький килимок.
Він завмер.
Перед ним біліло готельне ліжко. На тумбочці стояла перевернута склянка. У лівому вікні стирчала чужа ринва.
— Жоро?
Голос дружини долинав збоку.
Жора повільно озирнувся. Замість кухні за плечем був край важкої шафи. Двері, крізь які він, на власне переконання, щойно вийшов, опинилися перед ним, за ліжком. Над ними читалося: «дванадцять».
— Я тут, — сказав він.
— Де?
— Біля склянки.
— Нікуди більше не йди, — сказала Тамара.
Він повернувся на голос. Між шафою та стіною лишався просвіт. Ліворуч від ліжка, потім поворот — там мав бути їхній коридор. Уранці був. Жора пам’ятав це надто добре, щоб помилитися.
Зробив два кроки.
Дошки під ногами стали ширші. Війнуло сухими травами. Праворуч опинився кут письмового столу з розгорнутою книжкою.
Жора відступив, аж поки вперся п’ятою в готельний килимок.
— Усе, — сказав він. — Досить.
Він промовив це неголосно, для себе. Потім опустив очі й став дивитися на підлогу. Ось килимок. Ось вузькі готельні дошки. Далі — інші, широкі. Йому не треба було розбиратися в усій цій географії. Треба було знайти один вихід і не обирати наступного лише тому, що він ближче.
— Федотовичу!
— Чую.
— Де наш поріг?
— Праворуч від тебе.
Жора подивився праворуч.
— Тут шафа.
— З іншого правого боку.
— З якого іншого?
Домовик роздратовано засопів. Потім осторонь пролунало три виразні удари по дереву.
Жора підвів голову.
Біля ніг ліжка відкривався їхній короткий коридор. У ньому стояла Тамара. За нею було видно місце на стіні, де він сьогодні працював. Дружина трималася за одвірок і дивилася просто на нього.