Дядя Жора. Електрик 2

Розділ 5. Куди поділася комора

У якому Дядько Жора береться до кухонного світла, а в будинку виявляється більше кімнат, ніж він збирався ремонтувати

Інтерлюдія

У другому Києві розповідали про чоловіка, якому дістався хороший будинок.

У будинку було тепло. У саду росли яблуні. З кухні можна було потрапити до їдальні, з їдальні — до спальні, а вранці повернутися тим самим шляхом.

Але чоловік ходив у гості й щоразу знаходив в інших те, чого не мав сам.

В одного — кімнату з високим вікном. У другого — кабінет, де навіть тиша здавалася дорогою. У третього — спальню, в якій спалося без снів.

Повертаючись, він сердився на свій будинок.

Одного разу будинок узяв чужу кімнату.

Господар зрадів. Він звелів замурувати колишній вихід, щоб попередні мешканці не прийшли по своє. Потім знайшлася ще одна кімната. І ще.

Будинок став великим.

Тільки тепле повітря з кухні більше не доходило до їдальні. Яблуні з вікон було видно не з усіх боків. А коли господар захотів лягти спати, спальня не пустила його всередину.

Він відчиняв одні двері за іншими до самого ранку.

У цій історії по-різному розповідали, що сталося з чоловіком.

Про будинок сходилися: зовні він майже не змінився.

* * *

— Драбинку не загуби, — сказав Микола.

Жора притримав її за верхню поперечку.

— Куди я її подіну?

Друг глянув на будинок.

— Та тут є куди.

Драбинка була чужа, позичена в знайомого на кілька днів. Одна ніжка внизу була обмотана чорною гумою; Микола окремо показав, що гума тримається й слідів на підлозі не лишає. Жора подякував. Потім вони вийняли з багажника пакет із дрібницями для світла, воду й Тамарину сумку.

Біля воріт уже висіла дротинка з картонною биркою. Увечері Жора таки підписав ключі. Картонка вийшла велика, зате вранці не довелося пробувати тричі.

Микола закрив багажник.

— Я до обіду зайнятий. Якщо щось важке привезти — увечері скажеш.

— Домовились.

— Тільки ви відразу всього не розберіть.

— Ми світло.

— Ну так.

За ним лишився запах вихлопу. Ще кілька секунд можна було вірити, що вони приїхали на звичайну дачу.

Жора переніс драбинку через ґанок. Дорогою зачепив ногою кам’яну крихту від фонтана. Безрука постать стояла над травою, що зібралась у чаші; вранці на її плечі сидів горобець. Птах глянув на нового господаря й не полетів.

Із воротами й птахами поки все було нормально.

Тамара відчинила вхідні двері.

— Добрий день, Федотовичу.

— Ще ранок, — відповіли з будинку.

— То ми ж із самого ранку й обіцяли.

— Я нічого не кажу.

Жора заніс драбинку в передпокій і повернув боком. У товстому дверному отворі місця вистачало, та одна поперечка все одно зачепилась за одвірок.

— Не обдирай, — сказав домовик.

— Не обдираю.

— Чую.

Тамара пішла на кухню, притискаючи сумку до себе, щоб не забруднити об стіну. Жора поставив драбинку біля щитка.

За ніч у будинку не потеплішало. Із саду тягло сирою землею, від печі — холодним попелом. Жора глянув на кухонний шнур із порожнім патроном і відчув майже задоволення.

Ось це можна було зробити.

Не весь будинок. Не дах, не криницю, не кам’яну альтанку, яку було видно крізь рідке гілля за вікном.

Одну лампу.

Він розкрив сумку.

Із кухні долинуло шарудіння пакета.

— Томо, на стіл поки нічого не клади.

— Я якраз твій папір прибрала.

— Куди?

— На підвіконня. Там сухо.

Жора зазирнув.

Учорашній аркуш лежав біля полиці. «Світло на кухні» дивилося на нього знизу вгору. Стіл дружина вже протирала. На чистій половині стояв термос; брудну займали дві ганчірки, згорток і його пакет.

— Я тут інструмент розкладу.

— Розклади з цього боку.

— Ти його зараз миєш.

— Я інший мию.

Вона показала пальцем.

Жора переставив пакет. Тамара переставила ганчірку. Кухня почала ставати їхньою кухнею напрочуд швидко.

Він повернувся до щитка. Прочитав напис біля лінії, простежив поглядом за дротами, що відходили від неї.

За написом кухня виходила десь у саду.

Це ще нічого не означало. Написи робили люди, а люди на чужій проводці вміли виявляти рідкісну уяву.

Жора вимкнув потрібне, перевірив, тоді вимкнув і перевірив іще раз там, де вчорашнє Корнєєвове «імовірно» досі заважало довіряти ящику.

Федотович мовчав.

— Де у вас коробка на кухню? — спитав Жора.

— А яка тобі?

— Розподільна.

— Під стелею була.

— Це добре. В якому місці?

— У кінці коридору, лівіше від комори. Тільки її потім закрили.

Жора посвітив.

На стіні йшли два різні шари тиньку. Нова рівна смуга лягала на стару, а в кутку вцілів край ліпного листка. Електрик провів пальцем біля нього, не відламуючи.

Коробку могли затинькувати. Могли й дріт відвести кудись геть окремо.

Із кухні вийшла Тамара з відром.

— Жоро, а це поки куди?

Він глянув на відро.

— А звідки я знаю?

— Я ж не в дроту питаю. Нам треба кудись усе складати.

У коридорі стояли драбинка, його сумка й пакет зі сміттям. Доводилося щоразу переступати через щось своє.

Тамара глянула на двері в торці.

— Може, спершу комору звільнимо?

Жора теж глянув.

Учора Корнєєв сказав, що туди вони не підуть.

І Федотович сказав те саме.

— Федотовичу?

— Чую.

— А зазирнути можна?

Домовик помовчав.

— При мені. Тільки з порога не ступай, поки не скажу.

Тамара поставила відро.

Жора взяв ліхтар.

* * *

Ручка була холодна й трохи липла до долоні від старої фарби.

Жора потягнув двері на себе.

За дверима стояло ліжко.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше