Дядя Жора. Електрик 2

Розділ 4. Господарство з обтяженням

 

У якому Дядько Жора оглядає будинок, у будинку виявляється власна думка, а Тамара вибирає, з якої кімнати починати нове життя

Микола взяв Жорину сумку, щоб переставити на підлогу, й одразу повернув назад.

— Ви будинок дивитися чи лагодити?

— Дивитися.

— А сумка навіщо така?

Жора відчинив дверцята машини.

— Іншої немає.

Маленьку сумку він колись завів, та в ній однаково не вміщалося потрібне. З великою було надійніше.

Ліхтар лежав зверху. Батарейки Жора перевірив іще вдома, потім перевірив удруге, перш ніж застебнути блискавку.

Тамара сіла ззаду. Біля ніг у неї була звичайна сумка з бутербродами, термосом і серветками. Коробку з каменем вона вранці сховала в комод: сьогодні їхали оглядати дах, а не віддавати подарунок. Лизка залишився у квартирі, сердитий через те, що їжа їде в ненадійній компанії.

Микола сів за кермо.

— Адреса?

Жора дістав нову Корнєєвову записку.

Учора після ломбарду він устиг з’їздити до чоловіка з пральною машиною. Розетку впорядкував, повернувся додому, зателефонував Миколі. Друг погодився відразу. Тільки уточнив, о котрій виїжджати й чи треба брати буксирувальний трос.

— Нам на десяту, — нагадав Жора.

— То я й питаю, куди.

Дорога спершу була звичайна: зупинки, кіоски, чиясь машина посеред смуги з піднятим капотом. Потім будинки стали нижчими, між ними з’явилися порожні ділянки, городи й паркани. На узбіччі жінка продавала з відер щось зелене.

Тамара провела її поглядом.

Жора теж помітив, та нічого не сказав.

— Ти йому сказав, що в тебе всього пів дня? — спитав Микола.

— Ми тільки подивимось.

— Я вже зрозумів.

Друг зиркнув на сумку під ногами.

Жора притримав її коліньми.

— Ліхтар у тебе є?

— У машині.

— От і в мене.

Микола кивнув. Із ліхтарем усе було зрозуміло. Плоскогубці, видно, додавалися до нього.

* * *

Корнєєв чекав біля воріт.

Темне пальто було розстебнуте, в руці він тримав теку. На тлі вицвілого паркану оцінювач мав майже ошатний вигляд.

Микола зупинив машину.

Жора вийшов, глянув крізь ворота — і зрозумів, що фотографія була маленька.

Сам будинок виявився цілком справжнього розміру.

Він стояв трохи в глибині, під високим дахом із мансардою. Над широким ґанком тягнувся карниз, який колись білили, а ще раніше, мабуть, робили на совість. Високі вікна дивилися на доріжку. Між плитами ґанку вже зеленіло. Під дахом ішла та сама темна смуга, яку Жора розглядав під лампою.

Здалеку — просто великий старий будинок. Зблизька починало з’ясовуватися, що великим і старим він устиг побути кілька разів, причому щоразу по-різному.

Одне вікно заклали цеглою майже до половини. Біля іншого в тиньку проступав край колишнього, ширшого отвору. Збоку до будинку приліпили низьку прибудову з геть чужим йому дахом. Карниз над нею обривався, ніби людині не дали договорити.

— Тут раніше маєток був? — спитала Тамара.

— Невеликий, іще до революції, — відповів Корнєєв. — Потім будинок пристосовували до різних потреб. Не раз.

Жора глянув на прибудову.

Не раз — це було видно. Кожен, хто пристосовував, мав власне уявлення про те, де людині потрібні двері.

Ліворуч від доріжки, перед ґанком, лежала кругла кам’яна чаша. Край у двох місцях обвалився, всередині росла трава. Посередині стояла статуя без однієї руки; за тією, що лишилася, вже не можна було зрозуміти, що вона колись тримала.

Тамара придивилася.

— Фонтан?

— Був, — сказав Корнєєв.

Жора пошукав очима трубу. Труби не побачив. Поки це був надійний фонтан: ні протікання, ні витрати води.

В одному місці тиньк на будинку обвалився до кладки.

І було ще кілька місць, яких на фотографії не видно.

Тамара зупинилася поруч.

— Ну? — тихо спитала вона.

— Поки стоїть.

Вона штовхнула його плечем.

Корнєєв відчинив ворота. Нижній край протягнувся по землі.

— Доброго ранку.

Привіталися. Жора представив Миколу. Оцінювач кивнув, пропускаючи їх у двір.

Праворуч від будинку лишався проїзд, досить широкий для машини. Микола зазирнув туди першим.

— Матеріал підвозити можна, — сказав він.

— Як оте прибрати, — озвався Жора.

Під бічним навісом лежали обрізки дощок, шматок іржавої сітки й стара дверна коробка.

— Прибереш.

Жора глянув на друга.

Микола невинно знизав плечима.

— Я ж не кажу, що неодмінно ти.

Тамара вже дійшла до рогу будинку. Звідти відкривався сад.

Старі дерева стояли нерівно, доріжка губилася між ними. В огорожі біля саду виднілася перекошена хвіртка. Ліворуч, ближче до дерев, була криниця з потемнілим коловоротом. Праворуч у глибині ділянки стояв сарай.

Далі, між стовбурами, біліло щось кам’яне. Спершу Жора вирішив: іще один сарай. Аж надто невдало поставили. Потім розгледів дві цілі колони й уламок третьої. Даху над ними не було. На низьких сходинках лежали шматки каменю, у щілини набилося торішнє листя.

— А там що?

— Альтанка, — сказав Корнєєв.

Колись у ній, мабуть, сиділи в затінку й дивилися на сад. Тепер затінок лишився, а сад потроху заходив усередину.

Тамара затримала на ній погляд, та до сходинок не пішла.

Тамара повільно повернулася, оглядаючи простір за будинком.

Жора знав цей погляд. Так вона дивилася на кухонну шафу, коли вирішувала, що давно пора все переставити.

— Тут сонце, — сказала вона.

— Угу.

— Грядки можна.

— Спершу б зрозуміти, куди тут вода йде.

Він присів біля стіни. Земля під навісом була мокра. Ринва обривалася надто високо, далі вода сама вибирала, куди їй зручніше.

Судячи зі стіни, вибирала давно.

Корнєєв підійшов ближче.

— Водостік треба відновлювати, — сказав він.

— Треба, — погодився Жора. — І дивитися, скільки воно тут уже лилося.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше