Дядя Жора. Електрик 2

Розділ 3. Мільйони під лампою

У якому Тамарин подарунок виявляється надто дорогим для спокійної розмови, а Дядько Жора отримує пропозицію оглянути один невеликий будиночок

— А чай ти в неї пив? — спитала Тамара.

Жора, щойно поклавши записник на стіл, глянув на дружину.

— Пив.

— І печиво їв?

— Їв. Томо, я ж не в лісі її зустрів. Квартира в людини.

Тамара підтисла губи, та він бачив, що вона стримує усмішку.

— Минулого разу теж начебто все в місті було.

Він не знайшов, що відповісти. Зняв куртку, повісив на спинку стільця й повернувся до записника.

— Я тобі про оцінювача кажу.

— Я слухаю.

День закінчився звичайно. Після старої він передзвонив чоловікові з розеткою біля пральної машини, домовився на завтра по обіді. Потім іще зайшов купити ізоляційної стрічки. Вдома на нього чекали вечеря й запитання, чи вдалося когось знайти.

Пояснити, через кого знайшов, виявилося важче.

Жора показав Тамарі записку зі стрілкою.

— Ось. Через двір. Ліворуч.

Вона розгорнула аркушик до себе.

— Савелій Ілліч Корнєєв, — прочитала вголос. — А чому вона сама не подивилася?

— Вона не по камінню.

— По чому вона, я пам’ятаю.

Тамара провела пальцем уздовж намальованого проїзду.

— Ти йому телефонував?

— Зараз зателефоную.

Жора відсунув хлібницю, вмостився біля телефону. Лизка, що лежав на сусідньому стільці, підняв голову: на столі звільнилось місце, та поки без їжі.

На третій цифрі Жора збився. Глянув, що сам виправляв у старої, поклав слухавку й почав знову.

Відповів жіночий голос.

— Можна Савелія Ілліча?

— З якого питання?

— Камінь подивитися. Мені ваш телефон дали.

На тому кінці попросили зачекати. Тамара сіла біля кота. Лизка, невдоволений тіснотою, посунувся на цілих два пальці.

У слухавці клацнуло.

— Слухаю вас.

Голос був негучний, ввічливий. Жора назвався й пояснив, від кого дізнався номер. Вийшло трохи ніяково: імені старої він так і не спитав. Довелося сказати про сусідку чоловіка, в якого сьогодні робив світло.

Корнєєв не вимагав подробиць.

— Що ви хотіли показати?

— Камінь. Зелений. Нам би зрозуміти, чи справжній, скільки може коштувати.

Тамара підняла брови. Жора прикрив слухавку долонею.

— Я ж телефоном не покажу, — прошепотів він.

Вона кивнула.

— Коли вам зручно прийти? — спитав Корнєєв.

Домовилися на завтра, до обіду. Жора вже збирався попрощатись, та побачив власну приписку біля номера.

— А подивитися скільки коштуватиме?

— За попередній огляд я плати не беру.

— Ми поки не продаємо.

— Я зрозумів.

— Тобто нам тільки дізнатися.

— Для цього й треба подивитися, — терпляче сказав Корнєєв.

Жора поклав слухавку.

— Ну от.

Тамара глянула на нього.

— Що?

— Ти йому тричі сказав, що не продаєш.

— Щоб не подумав.

— Тепер точно не подумає.

Вона склала записку й вклала в записник.

— Я з тобою.

— Звісно.

Це вирішилось так просто, що далі обговорювати було нічого. Тамара пішла діставати вечерю, а Жора ще якийсь час сидів біля телефону.

Уже була людина. Уже був час.

Лишалося принести.

* * *

Уранці камінь не вліз у ту кишеню, куди Тамара спочатку хотіла його покласти.

Вона постояла з розкритою сумкою, глянула на згорток, тоді вийняла гребінець і переклала в маленьке відділення.

— Не пам’ятаєш, у мене інша коробочка є? — спитала вона.

— З-під чого?

— Та яка-небудь.

Жора приніс порожню коробку з-під вимикача.

Тамара глянула на напис, тоді на нього.

— Дякую. Дуже гарно.

— Та тобі не гарно, тобі щоб не теліпалося.

Коробка підійшла. Тамара вистелила її хусткою, поклала камінь і закрила кришку. Ще раз глянула на зображення вимикача.

— Тільки щоб він не вирішив, що ми йому проводку принесли.

Жора взяв свою робочу сумку.

— Як вирішить, я окремо порахую.

До обіду інших викликів у нього не було. Інструмент однаково взяв: після ломбарду зручніше було відразу їхати до чоловіка з розеткою. Смарагд з інструментом не стикався. Тамара несла його сама, притискаючи сумку ліктем.

Лизка провів обох до дверей. Коли стало зрозуміло, що на сходи не пускають, сів і взявся до задньої лапи.

Надворі було свіжо. У затінку ще трималася нічна вогкість, зате на сонячному боці стіни встигли нагрітись. Жора на ходу перевірив адресу.

Дорогою вони майже не говорили про камінь. Тамара спитала, чи встигне він потім поїсти. Він відповів, що побачать, скільки тут пробаряться.

За запискою двір знайшовся відразу.

Праворуч була перукарня. Крізь відчинені двері пахло вологим волоссям і чимось солодким. Ліворуч під потемнілим дашком були маленькі двері. Над ними — скромна вивіска.

Жора зупинився.

— Тут.

Тамара глянула на записку, тоді на вивіску.

— Я бачу.

Він чомусь сподівався, що місце буде солідніше. Хоча з якого дива? Йому обіцяли людину, а не будівлю.

Дзвіночок дзенькнув, як у старій майстерні. Пахло деревом, папером, пилом. За склом вітрини лежали годинники, сріблястий портсигар, кілька каблучок у тісній коробочці. На полиці стояв порцеляновий пастушок із відламаним кінчиком флейти.

За дальнім столом сидів немолодий чоловік у темному жилеті. Перед ним лежали розгорнута книга й в’язка тонких ланцюжків. Рука з олівцем завмерла над сторінкою.

— Георгію Петровичу?

— Так. Ми вчора телефонували.

— Проходьте.

Корнєєв підвівся, відсунув два стільці. Рухався акуратно, нічого не зачіпав. Навіть олівець поклав так, щоб не скотився.

Жора примостив сумку біля ноги.

— Дружина моя. Тамара.

— Дуже приємно.

Корнєєв злегка схилив голову.

Тамара відповіла й поставила сумку на коліна.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше