Дядя Жора. Електрик 2

Розділ 2. Телефончик старої карги

У якому Дядько Жора приїздить розібратися зі світлом, зустрічає давню знайому й дістає телефон людини, яка нібито знається на камінні

Уранці Жора виявив, що Лизка спить сидячи.

Кіт примостився на підвіконні між двома рядами стаканчиків. Зад уміщався, передні лапи — насилу. Вуса впирались у пожовклу фіранку. Лягти було геть ніде, та поступитися рослинам усім нагрітим місцем Лизка не міг.

— Зліз би на табуретку, — порадив Жора.

Кіт розплющив одне око.

— Ну сиди.

Тамара посунула чайник до краю плити.

— Він із самого ранку так. Один стаканчик уже скинув.

— Щоб далеко до городу не ходити. Висипав — і лежиш.

Жора нахилився зав’язати черевик. У сумці під столом брязнув інструмент.

На кухні пахло хлібом, чаєм і вологою землею. Усе, про що вони вчора домовились, уранці лишилося на своїх місцях: розсада на вікні, камінь у комоді, сарай у зошиті. Подумавши про сарай, він уже прикидав, де поставити інструмент.

Чай він допив стоячи.

— Ти про людину спитаєш? — сказала Тамара.

— Спитаю. Мені спершу на десяту. Там світло в чоловіка.

— Я пам’ятаю.

— А тоді по знайомих.

Вона поправила комір його куртки й зняла з плеча нитку.

— Ти тільки відразу не кажи, що продавати. Ми ще не знаємо.

— Томо, я й не знаю, що казати. Спершу спитаю, де питають.

Тамара кивнула. Цілком прийнятний порядок.

Жора зазирнув у кімнату, згадавши про записник. Заодно потягнув шухляду комода. Йшла рівно. Засунув назад.

Камінь лишився під білизною. Носити його в сумці з ізоляційною стрічкою та квитанціями Жорі не хотілося. Спершу треба знайти, кому показувати.

— Жоро, записник на трюмо! — гукнула Тамара.

Він узяв записник, сунув у внутрішню кишеню й пішов до дверей.

Лизка дивився йому вслід із підвіконня. Поступатися землею кіт поки не збирався.

* * *

На десяту Жора був на місці. За дверима клацнув замок, щось брязнуло. Чоловічий голос попросив зачекати.

Жора зачекав.

Із квартири долинуло обурене:

— Та хто ж його так…

Нарешті двері розчахнулися. Перед Жорою стояв чоловік у домашніх штанях і сорочці, застебнутій зі зсувом на один ґудзик. У руці тримав викрутку.

— Електрик?

— Викликали?

— Так, так, заходьте. Я тут ланцюжок… Заїдає.

Жора переступив поріг і поставив сумку біля стіни.

— Вам сусіди телефон дали?

— Вони. Ви в них узимку робили. Я ще тоді записав. Роззувайтеся, якщо зручно.

Роззуватися Жорі було незручно, та килимок у передпокої був чистий. Він роззувся.

Господар одразу провів його до кімнати й клацнув вимикачем.

Люстра засвітилася.

Обоє глянули вгору.

— От, — сказав чоловік.

Жора чекав.

— А вчора не горіла.

— Зовсім?

— То горить, то ні. Часом блимає. Я лампочки всі поміняв.

Він показав на коробку біля дивана. Там справді лежали лампочки. Одні без пакування, інші в пакуванні, одна — у згорнутій серветці. Жора взяв найближчу.

— Ці старі?

— Ну так. Я спершу думав, вони. Потім вимикач подивився.

— І що?

— Наче нормальний.

Господар знову клацнув. Світло згасло. Клацнув іще раз — засвітилося.

Чоловік безпорадно розвів руками.

Жора таке бачив часто. Несправна річ при електрикові норовила запрацювати, а справна після слів «я там нічого не чіпав» зазвичай виявлялась розібраною.

— Драбина є?

— Табуретка. Міцна.

Жора поставив табуретку під люстрою, перевірив ногою. Зняв куртку. Господар акуратно повісив її на спинку стільця й лишився поруч із викруткою.

— Я, розумієте, сам усе подивився. Не знайшов. Думаю, може, в нас у будинку напруга.

— В інших кімнатах як?

— Нормально.

— Телевізор?

— Працює.

— Тоді спершу тут подивимося.

Жора поліз у сумку по індикатор та інструмент. Домовився з господарем, де вимкнути потрібну лінію, перевірив, чи можна працювати, і лише тоді взявся до світильника.

Під ковпаком виявилися старі з’єднання, пил і сліди кількох колишніх спроб зробити на совість.

Одна з них якраз і відслужила своє.

— Ну що? — спитав знизу господар.

— Контакт поганий.

— Тобто?

Жора обережно показав.

— Ось тут.

Чоловік примружився.

— Так воно ж тримається.

— Тримається. А має з’єднуватися.

Господар ще трохи подивився, тоді поклав викрутку на підвіконня.

Жора зліз, дістав із сумки потрібне й знову став на табуретку. Чоловік узявся за край сидіння.

— Я підстрахую.

— Тільки під руку не штовхніть.

У кімнаті тихо цокав годинник. Із кухні тягло підігрітою кашею. За стіною хтось говорив телефоном, повторюючи те саме голосніше, ніж вимагав будь-який зв’язок.

Жора працював, і йому було добре.

Ось тут усе було зрозуміло. Дріт, затискач, місце, яке грілось, коли не мало б. Нічого не треба вгадувати зі снів чи пригадувати, в якому році стоїть сусідній будинок. Треба впорядкувати, закрити й перевірити.

Коли світло ввімкнули, господар знову кілька разів поклацав вимикачем.

Люстра засвічувалась без затримки.

— А може ще… — почав чоловік.

— Тепер не повинно. Якщо що — телефонуйте.

— І все?

Жора витер пальці ганчіркою.

— А що ще?

— Та я вчора пів вечора. Лампочки купив. Уже думав, по стіні десь…

Він глянув на коробку. Тоді обережно спитав:

— А ті, що викрутив, викидати?

— Навіщо? Перевіримо.

Дві виявилися цілими. Одну Жора сам загорнув у папір і поклав окремо.

— Ця хай про запас буде.

Чоловік узяв її з помітною повагою.

Розрахувались без суперечок. Господар ще раз глянув на люстру, що горіла.

Поки Жора взувався, чоловік далі говорив про люстру. Тепер виходило, що він від самого початку підозрював саме це місце.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше