Розділ 1. Кажеш, хатинку?

У якому Тамара пояснює переваги власного городу, а Дядько Жора намагається з’ясувати, скільки йому коштуватиме смак домашніх помідорів

Власний будинок почався з того, що Дядькові Жорі нікуди було поставити чашку.

На місці чашки лежали помідори. Поки що не самі помідори, а обіцянки — барвисті пакетики з такими налитими, гладенькими плодами, які в житті трапляються хіба що на фотографії. Поруч стояли стаканчики з-під сметани. Далі — коробка із землею, ложка, газета й Тамарин зошит у клітинку.

Жора посунув один пакетик. Тамара, не дивлячись, повернула його на місце.

— Там підписано.

— Та я ж не стираю. Я чай поставлю.

— Постав біля хліба.

Біля хліба сидів Лизка.

Кіт займав вільний кут столу. Одне надірване вухо дивилося у вікно, друге — на ковбасу. Сам він дивився на Жору.

— А ти не міг би? — запитав Жора.

Лизка повільно примружив очі.

— Зрозуміло.

Жора переніс чашку на підвіконня й сів, поклавши бутерброд на край газетного аркуша. З-під хліба одразу визирнула половинка червоного помідора. Виходило вже майже з овочами.

За вікном була весна. У дворі підсохли доріжки, на гілках набубнявіли бруньки, і від самого ранку хтось біля гаражів гатив залізом об залізо. За зиму Жора встиг звикнути до доброго життя: вранці прокидаєшся там, де ліг, із телефона говорять люди, а в холодильнику, якщо вночі не вимикали світло, залишається саме те, що поклала Тамара. Після минулої осені він дуже цінував такі речі.

На новому календарі над дверима було написано «2002».

— Томо, ти скільки збираєшся садити?

— Небагато.

Жора подивився на коробку зі стаканчиками.

— Оце все — небагато?

— Частина не зійде. Частину потім розсадимо.

— Куди?

Тамара розгорнула зошит і провела пальцем по рядку. Жора зазирнув їй через плече.

Там було написано: «Помідори. Огірки. Зелень». Нижче — «Яблуня».

Жора перестав жувати.

— А яблуню куди?

— На ділянку.

— На яку?

— На нашу.

Він обережно поклав бутерброд. Лизка розплющив очі.

— У нас, Томо, ділянка — це від ванни до холодильника. І там уже все зайнято.

— От я й кажу. Треба будинок шукати.

Тамара пересипала насіння на блюдце й дописала біля яблуні щось про лавку. Жора зрозумів, що це всерйоз.

— Будинок, — повторив він.

— Невеликий. Недалеко від міста. Щоб ти міг на роботу їздити.

— А жити навіщо переїжджати?

— Садочок буде. Кілька грядок. Стіл під деревом поставимо. Ти ввечері прийдеш, умиєшся, сядеш.

— Я й тут сяду. Ось, сиджу.

— На газеті їси.

— Бо в мене на столі яблуня.

Тамара засміялася. Жора скористався нагодою й повернув собі частину столу. Лизку посунув разом із газетою. Кіт глянув на нього з ображеним подивом, але заради шматочка ковбаси, якого сам Жора вже не хотів, погодився змінити місце проживання.

— Помідори можна на базарі купити, — сказав Жора.

— Свої смачніші.

— Томо, до своїх помідорів спершу треба паркан купити. Дах. Пічку. Сам будинок. Ми за цю різницю в смаку все життя можемо помідори їсти. І ще залишиться.

— Не все життя. Узимку вони ніякі.

Жора ковтнув чаю. Узимку помідори й справді були ніякі.

— І поливати треба. І полоти.

— Жоро, я в Глухові не на асфальті виросла.

— А лагодити хто все це буде?

— Ти. Хто в нас під ванною все зробив?

Жора відчув, що попався. На власному сумлінному ставленні до роботи.

Тамара сховала насіння в пакетики й підсунула йому тарілку. Перевернула останній вільний стаканчик, глянула на денце.

— Після сніданку підемо по хліб. І землю для розсади подивимося.

— Земля в тебе є.

— Це для перших. Потім треба буде ще.

Він глянув на яблуню в зошиті.

— То ось із чого все починається.

* * *

Надворі Тамара взяла його під руку. Жора ніс порожню сумку й згадував чужі будинки, де господарі обіцяли роботи на п’ять хвилин. Потім виявлялося, що за стіною все згнило, під підлогою замуровано, а з двору треба ще й у лазню світло провести.

У власному будинку господарем був би він сам.

П’ять хвилин довелося б обіцяти самому собі.

— Давай хоча б почнемо дивитися, — сказала Тамара.

— Я ж не кажу, що взагалі не можна.

— Ти кажеш, що в кожної хатинки є дах.

— Бо він у кожної є.

— Ну й добре. Без даху я теж не хочу.

Біля квіткового ряду стояли ящики з розсадою та стосик пластикових горщиків. Тамара зупинилася. Жора вже знав, що хліб зачекає.

Тамара поговорила з продавчинею про землю й полив. Жора розглядав тоненькі стебельця з папірцями.

— Ти не на ціну дивися, — сказала дружина. — На розсаду.

Він перевів погляд нижче.

— І скільки потім з одного?

Тамара з продавчинею перезирнулися.

— Це як доглядати, — сказала продавчиня.

Так відповідав сам Жора, коли його запитували, скільки прослужить розетка. Він одразу пройнявся повагою до жінки.

Купили трохи землі. Ще два пакетики, яких, за Тамариними словами, вдома не було. У пекарні взяли хліб. Дорогою назад дружина помітила під чиїмось балконом дерев’яну лавку й сказала, що таку добре було б поставити в саду.

Жора придивився до почорнілих ніжок лавки.

— Під нею вода збиратиметься. Якщо так на землю поставити, згниє.

— А на що поставити?

— Плитку б покласти. Або основу зробити.

— От і зробимо.

— Томо.

— Що?

— Ти вже знову робиш.

Вона притулилася щокою до його руки. У легкій весняній куртці Тамара здавалася зовсім маленькою. Узимку це приховували піднятий комір і вічний поспіх — хутчіш би в тепло.

— Я давно хочу, Жоро.

Він перестав дивитися на лавку.

— Я знаю.

— Усе потім та потім. То грошей немає, то робота, то ще щось. Я ж не великий хочу. Ти не думай. Що я з великим робитиму?