Оповідання

Цілий день за вікном мете. Сніжинки прилипають до вікна, повільно тануть і перетворюються в тонкі химерні візерунки. У тьмяному жовтому світлі вуличного ліхтаря проноситься біла пухнаста зграя. Снігу немає ні початку, ні кінця.
Доріжки, які ще з ранку прочистив червонопикий двірник, гроза місцевих хлопчаків, дід Толя, безнадійно позамітало. Увесь двір перетворився на величезне біле поле.
Все зникло під снігом - заснули до весни машини, залізні дитячі гірки, дерев'яні пісочниці, ланцюгові гойдалки, сходи до під”їзду.
Навіть старенькі п'ятиповерхівки з похилими дахами і вузькими, схожими на бійниці вікнами, немов підігнулися під важким тягарем снігу.
Зимова ніч опустилася швидко, накривши землю темним ковдрою.
А в кімнаті тепло і затишно.
Мокрі рукавиці сушаться на облупленній чавуній батареї. Тут же стоять мокрі, в білуватих розводах солі, чобітки. Дві пари. Ті, що трохи менше - Максима, великі широкі, на рифленій підошві - Славки.
На годиннику двадцять хвилин на дванадцяту. Мама ще на роботі, буде не раніше трьох. Славка, старший брат, зі світлим волоссям, кругловидий, з густими і красивими як у дівчинки віями, давно спить. А Максиму щось не спиться. Він сидить біля вікна, задумливо дивиться на заметіль за вікном, іноді поглядає на годинник - як смертельно повільно повзуть стрілки по циферблату.
Чекає маму.
На вулиці ні душі. У теплій кімнаті тихо. Лише розмірений стукіт годинника і ледь чутне сопіння брата.
Болісно ниє права скроня. Максим тре її, морщиться.
Ось якби вдомабула мама. Вона може все. Їй лише потрібно доторкнутися, провести теплою шорсткою долонею по волоссю, поцілувати хворе місце - і все. Біль відразу ж пройде.
Мама укладе Максима в ліжко, накриє до самого підборіддя ковдрою, поцілує в чоло і тоді все стане на свої місця. Прийде спокій і довгоочікуваний сон. А біль розчинитися без залишку.
Але мами все ще немає, хвилинна стрілка завмерла на місці, а скроня болить не перестаючи. Максим на кілька хвилин включив, було, телевізор, але там нічого цікавого немає. Реклама, реклама, реклама.
Потім взяв з полиці книгу - ілюстрована енциклопедія для школярів, але читати не хотілося. Кілька хвилин Максим розсіяно розглядав картинки, потім втомлено зітхнув і відклав книгу в сторону.
До приходу мами залишалося три з половиною години. Боже, як довго чекати! Максим вимкнув настільну лампу, знові підійшов до вікна і став дивитися на вулицю.
Раптом він почув стукіт. Тихий обережний стукіт у двері. Максим завмер, прислухаючись.
Може почулося?
Точно почулося.
Але через хвилину стукіт пролунав знову.
Максим тихо встав і обережно, навшпиньках підійшов до вхідних дверей. Подивився у вічко.
Але там нікого не було.
Порожня сходова клітина, санки біля стіни, старенька сусідська коляска в дальньому кутку.
Максим обережно, намагаючись не шуміти, опустив на місце пластикову кришку вічка і пішов назад в кімнату.
Коли він уже підходив до вікна, знову пролунав стук. Тихий, обережний.
Тепер Максим злякався. Він підійшов до старшого брата і став обережно його будити. Але Славко лише відвернувся до стіни. Ще й натягнув ковдру на голову.Максим розгублено дивився на брата і не знав, що робити.
Стук пролунав знову.
Може це мама? Але ж у мами є ключ!
Максим знову підійшов до дверей і подивився у вічко.
Нікого. Нікого немає.
Але хто ж тоді стукає у двері?
Максим завмер в коридорі, прислухаючись. Серце в грудях калатало від переляку і ... цікавості.
Тук, тук. Тук, тук, тук.
Тихий, обережний, наполегливий стукіт у двері, туди, де знаходиться замкова щілина.
- Хто там?
Голос Максима, тонкий, переляканий схожий на скрип мостини.
Але у відповідь лише тиша. Бездонна прірва мовчання.
І знову - тук, тук. Тук, тук, тук.
Максим обережно одягнув сталевий ланцюжок у паз. Потім повільно провернув засувку.
Два обороти за годинниковою стрілкою.
Серце в грудях шалено калатало.
Рипнули, відкриваючись, двері.
Максим злякано визирнув у щілину. Він був упевнений, що там нікого немає. Принаймні, там не буде людей.
Може кішка? Так. Кішка. Замерзла на вулиці і шкребеться у двері ...
На порозі стояв мамин брат, дядько Михайло.
Він жив в сусідньому під'їзді на другому поверсі.
Невисокий, повний. З пивним животом. І широкими долонями, що завжди пахнули соляркою.
- Максим ...
Впусти погрітися, а то у мене вдома нікого немає. А на вулиці холодно дуже.
Тільки зараз Максим зауважив, що дядько Михайло без верхнього одягу - затертий старий светр, мішкуваті штани, черевики. З під розтягнутого коміра безглуздо стирчить куточок сорочки.Максим зняв ланцюжок і ступив у бік.
- Проходьте, я вас чаєм зараз пригощу.
Це дядько Михайло. Але тривога чомусь не залишала серце.
Максим спробував заглянути в очі гостеві. Але той стомлено опустився на стілець і відвернувся до вікна.
- Холодно. Так холодно. Все ніяк не можу зігрітися.
Дядько Михайло все щулився і тер плечі долонями.
Максим налив в чайник води і двома руками поставив посудину на газ.
Потім насипав прямо в чашку кілька ложок чаю.
- А Славко спить, напевно?
- Так. Спить. І мама ще на роботі.
Помовчавши, Максим додав:
- А ви мене трохи налякали.
- Не бійся. Ось відігріюсь і піду. Моїх то вдома немає. Стукаю, стукаю - ніхто не відкриває. А я замерз зовсім. Холодно дуже. Холодно.
Чайник, нарешті засвистів.
Максим влив в чашку окріп. Дістав цукор.
- Ось. Пийте, дядько Михайло.
- Ти такий молодець. Спасибі тобі.
Вікна прокреслила смуга світла. Хтось приїхав у двір. Ледь чутні голоси. Нічого не розібрати.
Потім тихий скрип дверей. І знову тиша.
Він тримав гарячу чашку двома руками, і кожен раз повільно, немов боячись розплескати чай, підносив її до губ. Низький широкий блідий лоб, весь у великих крапельках поту.
Дядько Міхайло нічого не говорив, але мовчання це не було обтяжливим.
Коли на вулиці знову пролунали голоси, Максим немов прокинувся зі сну.
Схопився на ноги, притулився лобом до вікна.
Біля під'їзду стояло авто, ходили якісь люди. Курили і про щось стривожено говорили. Через хуртовину нічого толком не розібрати.
- Хто це?
Максим сказав немов сам собі, але потім раптом озирнувся.
Дядька Михайла за столом не було.
Лише чашка з остиглим чаєм.
Максим вийшов у коридор, подивився у дверне вічко.
Нікого.
У сусідній кімнаті, на ліжку тихо сопів Славко.
Максим знову підійшов до вікна.
У дворі ходили незнайомі люди. Білі хмарки чи то сигаретного диму, чи то пари відділялися від губ і одразу ж танули в нічній імлі.
У деяких вікнах спалахнуло світло.
Голоси. Голоси. Голоси.
Але нічого не розібрати.
Раптом в замковій щілині провернули ключ.
Один оборот. Два.
Максим всім тілом відчув як опускається ручка дверей.
Це була мама.
- Господи, Максим. Як ти мене налякав! Ти чого не спиш?
- Не хочеться. А чому ти плачеш?
Мама підійшла до Максима і ласкаво пригорнула до себе.
- Сьогодні вночі наш дядько Михайло розбився.
Максим раптом затремтів усім тілом.
- Поїхав ввечері у відрядження на вантажній машині і перекинувся на трасі. Там міліція приїхала. Його дві години тому тільки знайшли. Кажуть, він після аварії був ще живий. Але його, пораненого, притиснуло машиною. А коли знайшли, він вже замерз.
Максим мовчав, міцно притулившись до мами.
Хвилі холоду проходили через усе його тіло.