Глава 21. Перша зустріч у лабораторії (початок усього, 312 років тому)

Лабораторія «Скеля-7» була вершиною наукової думки Союзу в ті часи — орбітальна станція над Лакрімозією-ІІІ, довгий циліндр, що повільно обертався навколо своєї осі, створюючи штучну гравітацію 0.92 g, ніби нагадуючи вченим, що вони ще не підкорили природу, але намагаються з усіх сил. Станція була побудована з алюмінієво-магнієвого сплаву, посиленого керамічними плитами, що захищали від мікрометеоритів і радиації. Всередині — мережа коридорів, освітлених холодним світлом флуоресцентних ламп, що блимали час від часу від перепадів у реакторі. Повітря було сухим, рециркуляційним, з постійним присмаком озону від фільтрів, що очищали його від вуглекислого газу, і гіркої кави з автомата, що стояв у спільній зоні. Ілюмінатори були великими, з потрійним броньованим склом, через які видно було Лакрімозію-ІІІ — планету-сад з бірюзовими океанами, що займали 72% поверхні, і зеленими континентами, вкритими генмодифікованими лісами, які виробляли кисень утричі ефективніше за земні. Лабораторія мала чотири рівні: верхній — спостереження, з телескопами й датчиками, що сканували кільця-станції; середні — дослідницькі зали з обладнанням для квантових експериментів, де комп’ютери гули, ніби бджолиний вулик, і екрани блимали формулами; нижній — житловий, з каютами, де вчені спали по черзі, і камбузом, де варили синтетичну їжу.

Співробітники «Скелі-7» були натхнені ідеєю — не владою, а бажанням допомогти людству. Багато з них прийшли з колоній, де Війна Кілець уже забрала рідних. Наприклад, біолог Ема Тар — жінка тридцяти п’яти років, з волоссям, зав’язаним у хвіст, і очима, що блищали від ідей — створила вічноквітучий бузок. Це був побічний експеримент: вона модифікувала геном рослини, щоб вона цвіла в будь-яку пору, в будь-якій атмосфері, виробляючи кисень і аромати, що заспокоювали нервову систему. Бузок поширили по колоніях — він став символом надії, цвів навіть на станціях, де не було сезонів, і пах так, ніби нагадував: життя триває. Інший — фізик Лор Век — чоловік сорока, з бородою, що завжди був у плямах від маркерів — розробив стабілізатор для квантових полів, що дозволяв безпечніше вивчати портали. Його пристрій врятував життя трьом вченим під час тестів — поле не колапсувало, а м’яко згорталося. Ці люди працювали не за нагороди — за ідею, що наука може зупинити Коло, врятувати планети, дати людству шанс на безсмертя без втрат.

Але напередодні головного експерименту все змінилося. Керівників усунули тихо, але методично. Головний директор, професор Рін Лор, чоловік п’ятдесяти восьми, з сивими скронями й м’яким голосом — отримав наказ «переведення» на Землю-ІІ за «консультацію». Він не запідозрив — полетів. Заступник, доктор Тевіс, жінка сорока п’яти, енергійна, з коротким волоссям — раптом «захворіла» від «радіаційного опромінення». Її ізолювали в медблоці. На їхнє місце прийшли куратори від держави — двоє, в білих халатах, з холодними очима й посмішками, що не досягали очей. Вони були не вченими — агентами верхівки Союзу, що хотіли не порятунку, а контролю. Вони саботували — змінили протоколи, дозу наночастинок, щоб експеримент не вдався, але дав дані для їхньої влади. Вони знали: якщо все піде неправильно, двері стануть зброєю — не для всіх, а для еліти.

Аріс Веларіс був добровольцем. Йому було дев’ятнадцять — молодий пілот, руде волосся, очі кольору дощу, тіло треноване, але душа — ще дитина, що вірить у героїв. Він згодився, щоб зберегти планету — Лакрімозію, де росла його сестра, де були сади, де він уперше поцілував дівчину під штучним дощем. Він лежав на столі в лабораторії, датчики на тілі, голки в венах. Куратори від держави — двоє, в білих халатах, з холодними очима — стояли поруч. Вони були нечистими — Аріс не знав тоді, але вони саботували експеримент за наказом верхівки, що хотіла контролю, а не порятунку. Вони змінили дозу наночастинок — не для успіху, а для вибуху.

Ін’єкція пішла повільно, ніби отрута, що крапля за краплею заповнювала вени Аріса. Наночастинки — мікроскопічні машини, розміром 10 нанометрів, запрограмовані переписати нейронні зв’язки й синхронізувати їх із квантовим полем — проникали в кров, як невидимі загарбники. Спочатку — ейфорія: тіло наповнилося теплом, ніби сонце Аґніса світить всередині, очі блищали, посмішка розтягнулася на обличчі, ніби він щойно виграв у космічну лотерею. Аріс засміявся — дзвінко, юнацьки, дивлячись на Кейру за пультом. Його очі, кольору теплого дощу, ніби сказали: «Все буде добре».

Але куратори — двоє чоловіків у білих халатах, з обличчями, що нагадували маски, без емоцій — посміхнулися кутиками рота. Вони знали: доза змінена. Замість стабільного поля — хаос. Наночастинки мали розірвати поле, створити вибух, що знищить станцію, але залишить дані для їхньої верхівки — дані про контроль над дверима.

Біль прийшов раптово — як удар блискавки в серце. Аріс закричав — голос надломився, тіло вигнулося на столі, датчики заблимали червоним, сигнали тривоги загули в лабораторії. Його шкіра палала, ніби всередині запалили вогнище, вени пульсували, ніби ріки лави. Портал відкрився не в просторі, а в часі — зелений, тремтячий вир, що ріс з його тіла, ніби рана в реальності. Запах бузку й дощу наповнив кімнату — дивний, не з цієї станції, ніби хтось відкрив вікно в інший світ. Куратори відступили, їхні обличчя спотворилися від страху — саботаж спрацював, але не так, як планували. Поле розширювалося, загрожуючи розірвати станцію на частини.

Кейра стояла за пультом, її пальці тремтіли над клавіатурою. Вона бачила дані — доза не та, поле нестабільне. Вона знала: хлопець помре, станція вибухне, експеримент провалиться. Але вона відчула більше — щось у його очах, у тому останньому усмішці, що сказало: «Рятуй». Вона не вагалася. Вона схопила шприц з резервною дозою — половиною, розрахованою на контроль. Вколола собі в вену — швидко, як укол долі. Біль ударив її — як хвиля, що збиває з ніг. Але вона стрибнула — прямо в портал, що ріс з Аріса.

Вона опинилася в вихорі — зелений хаос, де час тече, як вода, а простір згинається, ніби папір. Вона побачила Аріса — його тіло розпадалося на квантові нитки, ніби розпліталося. Вона простягнула руку — віртуальну, в цьому полі — і схопила його. Її наночастинки з’єдналися з його — стабілізували поле, ніби міст між двома берегами. Запах бузку посилився — ніби весь світ наповнився весною. Дощ — теплий, віртуальний — полився навколо. Вони вивалилися в майбутнє — на Аґнісі, під справжнім дощем. Він став дверима. Вона — теж.