Глава 20. Сон у весняному саду (планета Веснія)

О, Веснія! Планета, де весна не вмирає, а тільки дрімає в коренях, щоб прокидатися щоранку з новою піснею. Тут, у системі, де зірка сяє м’яко, ніби ласкавий коханець, а два місяці кружляють у танці, ніби закохані, що не можуть відвести очей одне від одного, Веснія цвіте вічним квітом. Континенти її — ніжні луки, де трава шепоче таємниці вітру, і вишневі сади, що простягаються на тисячі миль, ніби білі хмари, що впали на землю. Гори — низькі, округлі, вкриті квітучими кущами, де птахи співають сонети, а річки течуть неквапливо, ніби мед у теплому сонці. Океани — спокійні, з водами, що пахнуть свіжістю, і пляжами, де пісок теплий, як долоня коханої. Але диво Веснії — в її повітрі, наповненому бактеріями, що для здоров’я нешкідливі, але для пам’яті — пустотливі. Перші троє суток (по місцевому часу, що триває 28 годин) ніхто нікого не впізнає. Сімейні пари, що прожили тридцять років у злагоді, дивляться одне на одного, як на чужих, і питають: «Хто ти, миле створіння?» Друзі сміються, ніби вперше зустрілися. Закохані — о, закохані! — притягуються знову, ніби магнітом долі, і якщо притягнення станеться за три доби — їхня любов переживе століття, як вишневий цвіт, що не в’яне.

Сюди прилетіли наші герої — на третій перехід для обох по особистому лічильнику. Аріс — юнак сімнадцяти років, стрункий, з волоссям кольору сонячного променя, очима, що блищали, ніби роса на пелюстках, і усмішкою, що могла розтопити кригу гір. Кейра — дівчина шістнадцяти років, ніжна, з волоссям чорним, як ніч перед світанком, очима глибокими, як весняні озера, і посмішкою, що манила, ніби аромат вишень.

Вони потрапили сюди не навмисно — двері відкрилися після чергової втечі від Союзу, і ось вони на Веснії, в саду вишень, де цвіт падав, ніби сніг у теплу пору. Аріс вийшов першим, вдихнув повітря — і пам’ять розтанула, як туман на сонці. Він стояв серед вишень, де пелюстки кружляли в повітрі, пахло медом і свіжістю, а птахи співали, ніби закликали до танцю. Він не пам’ятав імені, не пам’ятав переходів, тільки відчував — серце б’ється швидше, ніби чекає когось.

Через годину вийшла Кейра — вдихнула, і пам’ять пішла, як листя на вітрі. Вона стояла в тому ж саду, де вишні цвіли так рясно, що гілки згиналися під вагою краси, повітря було солодким, ніби поцілунок, а сонце грало в пелюстках, ніби в дзеркалах. Вона не пам’ятала імен, не пам’ятала побачень, тільки відчувала — щось кличе, ніби пісня з дитинства.

Вони зустрілися на стежці — випадково, як буває в казках, де доля грає в кубики. Аріс побачив її — і серце забилося, ніби барабан весни. Кейра побачила його — і усміхнулася, ніби сонце виглянуло з-за хмари.

— Хто ти? — запитав він, голос дзвінкий, як струмок.

— Не знаю, — відповіла вона, сміючись. — А ти?

— Теж не знаю. Але давай погуляємо. Тут так пахне, що хочеться співати.

Вони пішли — босоніж по траві, м’якій, як килим, що ткали феї. Пригоди почалися з першої хвилини.

Спочатку — річка. Вони дійшли до неї — вода тепла, прозора, з рибками, що блищали, ніби зірки, що впали. Аріс стрибнув у воду — одягнений. Кейра хихикнула і стрибнула слідом. Вони плавали, бризкалися, сміялися, ніби діти, що забули про світ. Потім — знайшли гай, де ягоди росли самі — солодкі, як поцілунки. Вони їли їх, мазали обличчя соком, і сміх лунав, ніби дзвіночки.

Далі — зустріч з місцевими. Жителі Веснії — люди, як і скрізь, але з легкістю в серці. Вони запросили їх на фестиваль — де співали пісні про весну, танцювали навколо вогнища з вишневих гілок, і аромат бузку (так, і тут був бузок, завезений колоністами) змішувався з димом. Аріс і Кейра танцювали — не знаючи один одного, але відчуваючи, ніби знали завжди. Він крутив її, вона сміялася, і цвіт вишень падав на них, ніби благословення.

Перша ніч — вони заснули під вишнею, голова на голові, руки не торкалися, але серця билися в унісон. Друга доба — пригоди в горах. Вони піднялися на хребет — кришталевий, де скелі співали на вітрі. Вони грали в відлуння — кричали: «Хто я?» — і гори відповідали: «Ти — кохання». Вони знайшли печеру з кришталевими сталагмітам, що грали музику, коли торкався. Вони «грали» на них дуетом — мелодію, що вони не знали, але вона лилася з душі.

Друга ніч — вони розвели вогнище, розповідали історії, які не пам’ятали, але відчували. Він — про зірки, вона — про двері. Вони дивилися на небо — зірки блищали, ніби очі коханих.

Третя доба — кульмінація. Вони дійшли до озера — теплого, з водою, що пахла бузком (бо місцеві бактерії любили цей запах). Вони купалися — голі, сміючись, бризкаючись. І раптом — пам’ять повернулася. Вони впізнали один одного. Аріс — юнак — подивився на Кейру — дівчину. І сказав: — Ти. — Ти, — відповіла вона.

Вони обійнялися — тепер могли. І знали: їхня любов переживе століття. Бо притягнула за три доби — без пам’яті, тільки серцем.

Вони залишили ліхтарик під вишнею. На ньому: «До наступного разу. Весна завжди цвіте».

Вони пішли в двері — різні, з зсувом.

Бо знали: шлях до тисячі триває.