Глава 18. Тіні зероніту (планета Веларія)

Веларія була одним із тих світів, де реальність грала в хованки з самою собою, згиналася, як стара карта в руках гравця, який знає, що всі карти — краплені. Не велика планета, трохи більше третини від Землі-ІІ, з одним материком, що простягався від полюса до полюса, ніби хребет гігантського звіра, який заснув і забув прокинутися, залишивши свій сон для смертних. Гори — кришталеві, гострі, як леза часу, що відбивають сонце в тисячі райдуг, ніби хтось розбив небо на осколки й розсипав їх по землі. Долини — глибокі, мов рани, де ростуть ліси зі скляними листками, що співають на вітрі мелодії, які ти вже чув у снах, але не пам’ятаєш де. Океани — вузькі, але глибокі, з водами, що міняли колір від смарагдового вдень до чорного вночі, ніби ховали таємниці в безодні й шепотіли: «Не лізь, якщо не готовий втонути в них».

Але головне — зероніт. Мінерал, що не належить цій реальності. Він ховається в серці гір, у венах планети, і резонує з нуль-точкою, дозволяючи кораблям згинати простір, не розриваючи його на клапті чи опинитися в іншій реальності, де час тече назад, а душі губляться в лабіринтах можливого. Без зероніту стрибок — це рулетка: або ти прилетів, або ти став частиною вакууму, або ти опинився в іншому «я», яке ніколи не мало б існувати. З ним — ти просто крокуєш крізь двері, які вже були відчинені. Веларія добувала його в шахтах хребтів, продавала Союзу за ціною, що робила її незалежною, ніби принцеса, яка диктує умови королям. А над планетою завжди горів силовий щит, створений спеціальним пристроєм, що резонував із зеронітом. Щит був невидимим, але непроникним для будь-якого військового втручання: лазери гасли, ніби зітхали й засипали, ракети розчинялися в повітрі, як цукор у теплій воді, кораблі відкидало назад, ніби невидима рука бога відштовхувала їх зі словами: «Не ваша гра, хлопці».

Політичний устрій Веларії був рідкісним, майже єдиним у галактиці в цей час — чиста анархія. Не хаос, а свідома анархія, де девіз кожного: «Живи і дай жити іншим, але безжально карай тих, хто зазіхнув на життя і волю інших». Не було уряду, не було законів на папері — тільки люди, що домовлялися між собою, як нормальні люди, а не як чиновники. Якщо хтось порушував цей простий принцип — його карали. Швидко. Без суду. Без слів. Ті, хто взяв на себе безпеку (бо самі захотіли, тут же анархія), уже знали про двох агентів Союзу. Але не могли їх вирахувати. Агенти були хитрі — обидва чоловіки, внедрені під прикриттям. Один — як програміст адміністрації (ну тобто той, хто тримає мережу комунікацій, бо навіть в анархії хтось має стежити, щоб повідомлення доходили). Другий — заступник головного розпорядника свят у «Палаці уряду» (так веларійці жартома називають величезний кришталевий комплекс для прийому делегацій — бо «уряду ж у нас немає, то хай буде палац, щоб посміятися з гостей»).

Але тут, у розкішному туалеті «Палацу уряду» під час балу на День Кришталю, з’явилися дві жінки.

Вони не планували зустрічатися тут. Це не було в їхніх планах — ні в одному з тисяч. Кейра (та, з потоками, де вона вже декан факультету) дістала на зборах: студенти сперечалися про етику квантових стрибків, професори тягнули час, а вона відчувала, як день тягнеться, ніби стара гума. Вона напилася в барі космопорту — з темними особами, що говорили про зероніт і як Союз хоче його вкрасти. Потім пішла в вбиральню — просту, з металевими стінами. Вийшла вона з неї в вбиральні на балу — кришталевій, де дзеркала віддзеркалювали тебе в нескінченних версіях. Вона хихикнула: «Ну й ну, двері вирішили пожартувати». Вирішила піти спробувати відомого вина цієї планети — з квіток скляних дерев, що робило світ яскравішим і смішнішим.

Аріс (командир космодесантників) повернувся з місії супроводження дипломатів Союзу до якоїсь планети. Дипломати були вередливі — один вимагав окрему каюту з видом на зірки, другий скаржився на гравітацію, третій хотів борщ з синтезатора, але «не такий, як завжди». Його команда — дванадцять хлопців, які пройшли з ним через пекло — жартували: «Капітане, наступного разу візьмемо дипломатів на абордаж». Він прийшов додому — маленька квартира на базі Союзу, випив пива з холодильника, що гудів, як старий «Ський Вітер». Пішов у вбиральню. Вийшов він з вбиральні на балу. Тут слід зазначити, що часовий зсув у його випадку склав півроку. Він оглянувся — кришталеві стіни, музика, гості. «Ну, — подумав він, — це не найгірше, що могло статися після пива».

Обидва прийшли до одного з барів на балу — довгого, кришталевого, де вино лилося само, ніби бармен був невидимим. Впізнали один одну — в даному випадку обидві жінки. Арія (Аріс) посміхнулася першою. Кейра хихикнула: «Ну й ну, двері сьогодні в гарному настрої».

Арія бачить двох дипломатів — тих самих, вередливих, яких він супроводжував. Вони стояли біля столу з вином, шепотіли, оглядалися. «Що вони тут роблять? — подумала вона. — І чому видають себе за місцевих? У них акцент Союзу, і костюми не веларійські».

Дівчата почали за ними слідкувати — тихо, ніби грали в шпигунів, але з вином у руках. Дипломати (агенти) йшли коридором, шепотіли про «інцидент у шахтах». Кейра й Арія пішли за ними — хихикаючи, ніби п’яні гості.

Вони вирішили познайомитися — підійшли, налили вина. — Дозвольте пригостити, — сказала Арія. — Ви нові тут? Я Арія, з гірських шахт.

Один дипломат (Лір) посміхнувся штучно.

— Так, ми... місцеві. З долин. Обговорюємо... справи.

Кейра хихикнула.

— Місцеві? З таким акцентом? Ви з Союзу, хлопці. А в нас Союз — як гість, що забув піти. Що ви тут забули? Зероніт? Щит? Чи просто святкуєте?

Вони напоїли їх вином. Розговорили. Дипломати (агенти) проговорилися: план вибуху в шахтах, щоб Союз «допоміг» і залишився назавжди.

Вони зв’язали їх — швидко, ніби в грі. Передали тим, хто відповідає за безпеку. Зникли в дверях — зелених, з русалкою.

У кутку зали стояв чоловік у туніці — агент таємного крила «Спасителів Ключів». Він бачив усе. Посміхнувся: «Пророцтво рухається».