Глава 17. Двигуни під двома кометами (800 років тому, Тарр)

Тарр 800 років тому стояв на межі катастрофи — не знищення, а випробування, яке могло змінити долю всієї цивілізації. Дві комети — «Мала» (12 км у діаметрі) і «Велика» (38 км) — входили в систему Таріл-Гамма по траєкторії, що проходила небезпечно близько до планети. Перша мала пролетіти за 18 місяців — її гравітаційний вплив уже викликав шторми пилу й землетруси. Друга — через 19 місяців і 12 днів — могла або пройти повз, або змінити орбіту Тарра, або навіть зіткнутися з планетою, якщо розрахунки були неточними.

Планета не загинула б повністю — Тарр був міцним, з товстою корою й підземними океанами. Але цивілізація — так. Міста в каньйонах, оази, каравани — все, що люди побудували за тисячоліття, могло бути знищене або надовго відкинуте в кам’яний вік.

Кейра знала точні дати, траєкторії, маси. Вона зробила вже близько 150 переходів за власним потоком — більше, ніж будь-хто інший у її лінії на той момент. Вона стрибнула спеціально так далеко назад — 800 років від «теперішнього» — не заради кохання (хоча думала про Аріса щодня), а заради планети. Вона знала: якщо флот не буде побудований вчасно, двері життя на Таррі стануть рідкістю. Люди не встигатимуть переходити. Портали закриються від масової загибелі.

Вона була чоловіком — Кейраном, сорока двох років. Кремезний, бронзова шкіра, волосся коротке, сивіюче на скронях, очі жовті, як у місцевих. Вона (він) очолювала проєкт «Останній Стрибок» — секретну програму будівництва двигунів для космічних буксирів і відхиляючих платформ. Двигуни були не гіпер — Тарр ще не досяг цього рівня. Це були субсвітлові плазмові імпульсні двигуни з термоядерним циклом — грубі, але потужні. Вони могли розігнати 15-кілометровий буксир до 0.15c за два місяці й дати йому тягу, щоб змінити траєкторію комети на 0.3° — достатньо, щоб вона пройшла безпечно повз планету.

Будівництво йшло в каньйонах Великого Розлому — глибоких, захищених від вітру й шпигунів. Там, під землею, виросли верфі — величезні зали, де тисячі таррійців варили метал, зварювали реактори, тестували імпульсні камери. Кейран жив у наметовому таборі на краю каньйону. Він не спав більше трьох годин на добу. Він їв сушене м’ясо плазунів і пив воду з підземного джерела. Він шепотів накази в комунікатор, що був прихований у браслеті.

Він знав: часу мало. Він знав: комети вже видно неозброєним оком — дві яскраві точки, що росли щодня.

Аріс потрапив на Тарр випадково. Він був капітаном десантного загону флоту Союзу — молодий, двадцять дев’ять років, тільки п’ятдесят переходів за плечима. Його команда — дванадцять чоловік, десантники, які пройшли з ним через пекло прикордонних операцій: штурми піратських баз, евакуації колоній, бої з аномаліями. Вони були як брати — не задавали питань, коли Аріс повертався з «відсутності» з новими шрамами чи іншим поглядом. Вони знали: він завжди повертається. І вони завжди слідують.

Завдання було простим: патрульний рейс біля зовнішніх кордонів, сектор Зета-9, де Союз підозрював контрабанду рідкісних металів. Крейсер «Непохитний» — невеликий, але швидкий, з екіпажем у тридцять душ — вийшов з гіпера біля астероїдного поясу. Аріс стояв на мостику, дивлячись у ілюмінатор. Космос був прекрасним — безмежним полотном, де зірки горіли, як вогні далеких міст, туманності розливалися молочними ріками, а чорнота між ними була не порожнечею, а обіцянкою таємниць. Він любив ці моменти — коли корабель пливе, двигуни гудуть тихо, а галактика шепоче: «Іди далі». Це була краса, що не потребувала слів: безкінечність, де кожна зірка — історія, кожна планета — життя.

Але раптом навігація відмовила. Датчики заблимали. Комп’ютер видав помилку: «Квантовий зсув. Аномалія класу Т-4». Природна часова черевоточна — рідкісна, як виграш у лотерею, але смертоносна. Корабель затягнуло в вир — простір скрутився, час сповільнився. Екіпаж тримався — десантники не панікували, вони пройшли гірше. Аріс наказав аварійну посадку — першу планету під крилом.

Це був Тарр. 800 років тому.

Корабель врізався в пісок каньйону — не катастрофічно, але жорстко. Корпус тріснув, дим піднявся стовпом. Екіпаж — двадцять п’ять душ — вижив. Десантники вийшли першими — озброєні, але без агресії. Вони не задавали питань: чому планета не на картах, чому часові датчики показують аномалію. Вони пройшли з Арісом через вогонь — буквально, в одному з боїв. Вони довіряли йому. Аріс вийшов першим. Він був у скафандрі Союзу — блискучому, білому, з емблемою кільця, що розривається. Він подивився на небо — дві комети вже були видно, як два палаючих ока.

І тоді він побачив його.

Кейран стояв на краю каньйону — з десятком таррійців за спиною, з плазмовими гарматами напоготові. Він дивився на корабель — не злякано, а з цікавістю. Він знав: це не пірати. Це щось інше.

Аріс підняв руки — без зброї. Він зняв шолом. Він сказав — голосно, щоб чули:

— Я не ворог. Я з майбутнього. Я знаю, що комети йдуть. Я знаю, що вам потрібні двигуни. І я знаю, як зробити навігацію точною.

Кейран підійшов ближче. Він бачив його очі — жовті, як у себе. Він відчув — це не випадково.

Вони говорили всю ніч. У наметі на краю каньйону. Під світлом двох комет.

Аріс розповів усе: про Союз, про полювання, про майбутнє, де двері майже закрилися. Кейран розповів про «Останній Стрибок» — про те, що встигнути не встигають, бо розрахунки траєкторій неточні.

Вони зрозуміли: вони потрібні один одному.

Аріс привів екіпаж — двадцять п’ять людей, інженерів, пілотів, техніків. Вони принесли знання про квантову навігацію — більш точну, ніж те, що було в таррійців. Вони працювали разом — день і ніч. Таррійці вчилися швидко. Люди Союзу — теж.

Комети наближалися.

За шість місяців флот був готовий — сто двадцять буксирів і відхиляючих платформ. Аріс і його команда запрограмували навігацію — з точністю до кілометра на відстані в мільйони. Кейран керував запуском.

Коли «Мала» підійшла — флот зустрів її. Буксири причепилися до поверхні комети, двигуни запрацювали імпульсами. Комета змінила курс — на 0.32°. Достатньо.