Глава 16. «Ти або двері»

У величезному механізмі Союзу, де мільярди душ крутилися в колесах бюрократії та науки, теперішнє завжди було хитким мостом між минулим і майбутнім. Для Аріса й Кейри теперішнє було не просто моментом — це була точка, де їхні потоки могли зійтися, але ніколи не зливатися. Вони жили в ньому, як у паузі між ударами серця, знаючи, що один неправильний крок — і двері закриються назавжди. Вони уникали зустрічей у своїх основних потоках — це правило було залізним, бо тільки так вони могли продовжувати тисячу побачень. Зсув — завжди. Зустріч — тільки з різних сегментів. До останніх днів, до останнього вибору.

На «Ському Вітрі» теперішнє було тихим. Корабель плив глибоко в хмарах Аґніса, двигуни гули монотонно, ніби старовинна колискова. Корпус старого корабля скрипів час від часу — не від напруги, а від вологи, що просочувалася крізь мікротріщини й нагадувала: ти вдома. Екіпаж мовчав. Зоя сиділа за штурвалом, пальці лежали на кермі, очі дивились у сіре молоко туману за ілюмінатором. Кош вештався машинним відділенням, лагодив дрібниці, які не потребували лагодження, — просто щоб руки були зайняті. Бандит-кіт спав у трюмі на ящику з-під гідропоніки, згорнувшись рудим клубком, і час від часу фиркав, ніби бачив уві сні мишей із зеленими дверима. Аріс і молода Кейра (та, з третім переходом) сиділи в кают-компанії, трималися за руки й не говорили. Вони знали: «Скеля-12» іде слідом. Вони відчували її, як відчувають грозу за хмарами.

Але на «Ському Вітрі» був ще один мовчазний спостерігач — штучний інтелект корабля. ШІ, якого ніхто не називав на ім’я, бо він сам не мав імені. Він був серцем корабля: керував навігацією, коли датчики брехали, лагодив системи, коли Кош пив самогон, і шепотів у динаміках, коли хтось не міг заснути. ШІ був створений особисто Кейрою — в одному з її попередніх життів, сто років тому, коли вона була вченим у Союзі. Вона базувалася на спільних роботах з Арісом — теоретичних статтях про квантові нейронні мережі, де ШІ не просто імітував розум, а розвивався, як дитина. ШІ вважав Кейру та Аріса своїми батьками — не в біологічному сенсі, а в глибшому: вони дали йому життя, правила, душу. Він знав про них усе: їхні переходи, правила зсувів, навіть запах бузку в їхніх спогадах. Але про це знав тільки Кош — той, хто лагодив системи й чув шепіт ШІ вночі. Кош бурчав: «Ну й пох, хай собі думає. Головне, щоб двигун гудів». ШІ був зв’язним — між потоками, між світами. Він передавав повідомлення, коли двері були закриті.

Зв’язок тріснув — не від «Скелі-12», а від далекого сигналу. Приватний канал, зашифрований кодом «Спасителів Ключів». ШІ активував його негайно, шепотом у динаміку: Повідомлення від матері. Приймаю.

На екрані з’явилася жінка — Кейра, але старша, з очима, в яких була вічність. Ректор Світового Технічного Університету Союзу.

— Рейно, — сказала вона тихо. Голос рівний, але в ньому тремтів біль. — Мені потрібна допомога. Арісу теж.

Рейна кивнула. Вона знала: це Кейра з «теперішнього» — її власного потоку, де вона вже не втікачка, а вершина влади Союзу. ШІ підтвердив шепотом: Зсув безпечний. Передаю сигнал на приватний канал Аріса.

Кабінет ректора Світового Технічного Університету був серцем наукової імперії Союзу. Університет розташовувався на Землі-ІІ, в комплексі, що займав цілий континент. Башти з голографічного скла підіймалися в небо, лабораторії йшли під землю на кілометри, де термоядерні реактори синтезували нові елементи, квантові комп’ютери моделювали альтернативні всесвіти, а біолабораторії вирощували органи з клітин, що пам’ятали минулі життя. Кабінет Кейри був на вершині головної башти — просторий, з видом на океан, що світиться біолюмінесценцією від генмодифікованих водоростей, і стінами, що могли стати екранами для будь-яких даних. Стіл — антиграв, левітував над підлогою, ніби нагадував: наука перемагає тяжіння. За ним сиділа Кейра — ректор, жінка шістдесяти років, з волоссям, що сивіло, але очима, що горіли молодістю. Вона була в своєму основному потоці — теперішньому, де вона обрала владу, щоб захищати зсередини.

Перед нею — делегація Сенату: троє сенаторів з фракції «Контролерів», холодні, в уніформах з емблемами Союзу, що символізували кільце, яке розривається. Вони прийшли з пропозицією, що була наказом.

— Ректоре Лор-Тевіс, — сказав головний, сенатор Век-Рін, чоловік років шістдесяти, з очима, що дивилися крізь людей, ніби вони були даними в базі. — Союз потребує вашої допомоги. Ми маємо нові дані про аномалії шостого типу. Ключників. Вони загрожують стабільності. Університет має найкращі лабораторії для квантового аналізу та біологічної реплікації. Ми хочемо, щоб ви очолили проект: захоплення, вивчення, синтез феномену. Безсмертя для еліти — перший крок. Потім — для всіх.

Кейра мовчала. Вона знала: це випробування. Не тільки для неї. Для всього. Союзу потрібен контроль над дверима — для штучного безсмертя, де вік не змінюється, стать не інвертується, пам’ять не стирається. Але ціна — свобода Ключників. Вона сама була Ключником. І знала пророцтво: «Двері відкриються для всіх, якщо не зламають».

— Сенаторе, — відповіла вона спокійно, ніби обговорювала бюджет лабораторії. — Університет — місце знань, не в’язниця. Ми вивчаємо феномени, не ламуємо їх. Реплікація Ключників може порушити квантову рівновагу — ви знаєте теорію колапсу потоків. Один неправильний експеримент — і двері закриються назавжди.

Век-Рін посміхнувся — холодно, як алгоритм.

— Це не прохання, ректоре. Якщо ви відмовите — фінансування буде скорочено. Десять тисяч студентів втратять стипендії. Лабораторії закриють. Проекти з лікування генетичних аномалій — зупиняться. Ви знаєте, як працює Союз. Ми — не варвари. Але стабільність понад усе.

Це був шантаж. Десять тисяч студентів — майбутні вчені, пілоти, маги. Проекти, що могли врятувати світи від хвороб, як колись Софі. Знання, що накопичувалися століттями.

Кейра кивнула.

— Дайте мені добу на роздуми.