Глава 15. П'ятсот перше побачення (планета Каніра)

Каніра була планетою, де час тек повільніше, ніби сама зірка вирішила дати своїм дітям більше хвилин на день. Жовта зірка класу G9 світила м’яко, два місяці — один срібний, другий мідний — гойдалися на небі, наче ліхтарі в нічному саду. Океани були спокійні, без хвиль — тільки легке дихання прибою. Континенти — безмежні луки, де трава шелестіла піснями вітру, й ліси з дерев, що гуділи низьким, теплим голосом, ніби старі друзі, які діляться спогадами.

Але головне — пси.

Вони не були антропоморфними. Вони були просто собаками — великими, середніми, маленькими, з шерстю всіх відтінків: золотистою, як сонце Каніри, чорною, як ніч між місяцями, рудою, як осіннє листя, сірою, як хмари перед дощем. Вони ходили зграями — не ієрархічними, а родинними: кожен знав кожного, кожен ділився теплом. Вони будували нори в пагорбах — складні, багатоповерхові, з кімнатами для цуценят, для старих, для тих, хто співає пісні предкам. Вони вирощували рослини — не для їжі, а для краси: квіти, що світяться вночі, трави, що лікують дотиком. Вони спілкувалися мовою, що складалася з гавкоту, руху вух, виляння хвоста й — головне — телепатичного дотику: легкого, теплого, ніби хтось поклав лапу на серце й поділився думкою.

Вони не знали війни. Не знали брехні. Не знали самотності. Коли приходив чужий — вони вітали. Довіряли повністю. Бо в їхній історії не було зради. Тільки вірність. Тільки любов.

Аріс і Кейра зустрілися там на п'ятсот перше побачення. Вони вже пройшли половину шляху — Аріс мав за плечима близько трьохсот переходів, Кейра — трохи більше. Вони знали один одного краще, ніж себе. Кожне дихання. Кожну зморшку пам’яті. Але все одно — серце стискалося щоразу сильніше.

Аріс був жінкою — Арією, тридцяти двох років. Струнка, з довгим рудим волоссям, що спадало хвилями на плечі, очима кольору теплого дощу. Кейра — чоловіком, Кейраном, тридцяти п’яти років. Високий, кремезний, волосся коротке, з першими нитками сивого, очі — глибокі, як нічне небо Каніри.

Вони вийшли з дверей на пагорбі над великим лугом — одночасно, але з зсувом у кілька хвилин, щоб не порушити правило. Сонце Каніри сідало — тепле, золоте, фарбувало траву в медові відтінки. Зграя псів бігла назустріч — п’ятдесят, шістдесят, великі й маленькі. Вони гавкали радісно, виляли хвостами, стрибали, кружляли навколо, ніби вітали давно втрачених друзів родини.

Один — старий пес з сірою шерстю, мудрими карими очима й шрамом на морді (від давньої гри з цуценятами) — підійшов ближче. Він «заговорив» — телепатично, м’яко, теплим дотиком до розуму:

Ви — ті, хто пахне бузком і дощем. Ви — ті, хто приходить і йде, але завжди повертається. Ви — друзі. Ви — кохання.

Арія сіла на траву. Кейран поруч — так близько, що плечі торкалися. Пси лягли колом — теплим, живим колом вірності. Цуценята стрибали на коліна, лизали руки. Старий пес поклав голову Арії на коліна.

Вони жили там місяць. Гуляли луками — босоніж, бо трава була м’якою, як хутро. Спали в норі, яку пси викопали спеціально для них — велика, кругла, з входом, прикрашеним квітами, що світяться. Всередині — тепло від тіл псів, що спали поруч, охороняючи.

Вони слухали історії псів — телепатично, повільно, ніби старі друзі біля вогнища. Пси розповідали про Велике Пробудження — коли вони навчилися думати словами. Про Пісні Предків — як співають місяцям, щоб ті не забували дорогу додому. Про те, як лікують дотиком — не магією, а вірністю.

Але романтика між Арією й Кейраном була тихою, але напруженою — як струна, що вібрує століттями. Вони не могли торкатися довго — правило зсуву нагадувало про себе. Але коли торкалися — це було як перший раз. Вони лежали в норі, дивились на світіння квітів через вхід. Вона клала голову йому на груди. Він гладив її волосся — повільно, ніби боявся, що воно розтане.

— П’ятсот перше, — шепотіла вона. — І кожне — як перше, — відповідав він.

Вони кохалися вночі — під двома місяцями, на луці, де пси утворили коло й відвернулися, даючи приватність, але залишаючись поруч, як охорона. Повільно. Ніби знали: це не просто тіло. Це вічність у дотик.

Але одного вечора прийшли кораблі Союзу. Три — чисті, блискучі, з емблемою. Вчені висадилися з посмішками. Вони сказали: «Ми чули про вашу телепатію. Ми хочемо вчитися. Ми хочемо допомогти».

Пси повірили. Відкрили все. Показали, як спілкуються. Як лікують. Як пам’ятають.

Арія й Кейран знали, що буде далі. Вони бачили це в інших світах. Вчені візьмуть зразки. Потім — експерименти. Потім — контроль.

Вони вирішили втрутитися.

Спочатку — занурення в історію.

Арія відкрила двері — 800 років тому. Кейран — слідом, з зсувом.

Вони опинилися в часи, коли пси тільки пробуджувалися. Луки менші. Зграї маленькі. Вони жили мирно. Але прийшли перші люди — колонізатори з іншої імперії. Обіцяли дружбу. Взяли знання. Потім — полювання на «зразки».

Арія (чоловік) і Кейран (жінка) допомогли псам сховати частину себе. Навчили обережності — не всі друзі вічні. Залишили знак — камінь з різьбою: пес і людина, лапа в руці.

Друге занурення — 300 років тому.

Пси вже будували міста-нори. Прийшли інші — торгова імперія. Обіцяли технології. Взяли телепатію для експериментів.

Кейра (чоловік) і Аріс (жінка) знову втрутилися. Навчили псів приховувати глибші пісні. Залишили другий камінь.

Повернувшись у своє п'ятсот перше, вони побачили результат.

Пси все одно вірили. Але з обережністю. Коли вчені Союзу прийшли — пси показали поверхневе. Сховали глибоке. Дали тільки те, що могли дати без шкоди.

Вчені пішли — задоволені, але без головного.

Арія й Кейран сиділи на пагорбі. Зграя навколо. Старий пес поклав голову Арії на коліна.

Ви — ті, хто пахне бузком і дощем. Ви врятували нас двічі. Ви — кохання.

Кейран узяв руку Арії. Торкнувся обережно — бо зсув дозволяв.

— П’ятсот перше, — сказав він.

— І кожне — як останнє, — відповіла вона.