Двоє проти вічності. Книга 1. Двері, які співають

Листівка № 14

(знайдено в трюмі, засунута в стару книгу «Пісні Лірри»; папір грубий, ніби з кори Дерева, чорнило — колір нічного світіння річок)

Ой, дві планети, дві сестри рідні, Лірра зелена, Тарр червоний, гарячий! Одна — у джунглях, де квіти співають, Друга — в пустелі, де пісок плаче.

Та доля в них одна, як нитка золота: Як старість прийде, як смерть постукає, То двері відкриються — не де попало, А на сестру іншу, де життя чекає.

Вилікує тіло, молодість верне, Стать поміняє, вік відрахує назад, Сто мінус літа — отака наука! Та пам’ять забере, як новий ти малюк.

Бо менше десяти — то все забуває, Як сон безслідний, як дим від вогню. А більшість не встигне — смерть забере, І двері закриються в вічну пітьму.

Та є Ключники — рідкісні, як зірка, Що двері відчиняють, коли захотять. Не чекають смерті, не ждуть старості, І пам’ятають все — кожне життя.

Але й у них закон суворий, браття: Зустріч без зсуву — то кінець усьому. Двері закриються для всіх назавжди, І вічність стане могилою глухою.

Тож планують зсув — сімдесят, сто сімдесят, Тисячу побачень по колу великому. Щоб кохання жило, щоб двері співали, І доля не плакала вічним жалем.

Ой, дві планети, одна судбба вічна: Жити, кохати, чекати — й не зламатись. Бо двері — то надія, а не прокляття, І хто чекає — той завжди вертається.

— З Лірри й Тарра, з серцем

Подобається

#5716 в Любовні романи
#132 в Любовна фантастика
#539 в Фантастика
#181 в Наукова фантастика

Відредаговано: 24.01.2026