Глава 13. Голос у хмарах (день 35)

Хмари Аґніса не були просто туманністю. Вони були живою пам’яттю планети — густими, теплими, вологими шарами пари, що підіймалися з океанів і зависали в атмосфері на висоті тридцяти-сорока кілометрів, утворюючи шар, крізь який не пробивалося навіть світло геореакторів. Усередині них не було зірок. Було тільки сіре, розсіяне світло, м’яке, наче всесвіт вирішив відпочити, закутатися в теплу ковдру й забути про всі війни. Тут час тек повільніше: датчики показували нормальний плин, але люди відчували інакше — наче години розтягувалися, а хвилини ставали вічністю. Кораблі губилися в них на тижні, іноді на місяці. Зв’язок тух, наче свічка на вітрі. Навігація брехала, бо магнітні поля планети плутали компаси й гіпердвигуни. І тільки старі пілоти, ті, хто народився під цими хмарами, знали: вони не вороги. Вони — притулок. Вони пам’ятають усіх, хто колись ховався в них, і шепочуть їхні імена краплями дощу.

«Ський Вітер» пірнув у них три дні тому. Двигуни гули тихо, на мінімальній тязі, ніби боялися розбудити туман. Корпус старого корабля скрипів час від часу — не від напруги, а від вологи, що просочувалася крізь мікротріщини й нагадувала: ти вдома. Екіпаж мовчав. Зоя сиділа за штурвалом, пальці лежали на кермі, очі дивились у сіре молоко за ілюмінатором. Кош вештався машинним відділенням, лагодив дрібниці, які не потребували лагодження, — просто щоб руки були зайняті. Бандит-кіт спав у трюмі на ящику з-під гідропоніки, згорнувшись рудим клубком, і час від часу фиркав, ніби бачив уві сні мишей із зеленими дверима. Аріс і Кейра сиділи в кают-компанії, трималися за руки й не говорили. Вони знали: «Скеля-12» іде слідом. Вони відчували її, як відчувають грозу за хмарами.

І вона прийшла.

Зв’язок тріснув, як стара кістка, що ламається в тиші. На головному екрані рубки з’явилося обличчя Ейдана Кор-Ліра — холодне, точне, з очима, в яких не було нічого людського, тільки наказ, викарбуваний роками дисципліни й вірою в порядок. Він сидів у рубці свого есмінця — чистій, блискучій, з освітленням, що не блимало, і екіпажем, що не матюкався.

— Капітане Тар-Мірен, — сказав він. Голос рівний, без інтонацій, наче читав протокол. — Ви порушили кордон нейтрального сектору. Ваш корабель ідентифіковано як такий, що перевозить аномалії шостого типу. Вимога Союзу: негайна здача. Зупиніть двигуни. Підготуйтеся до стикування й інспекції. У вас десять хвилин.

Рейна сиділа в кріслі капітана, ноги на пульті, кава в руках — уже холодна, але вона все одно тримала чашку, ніби це був якір. Вона не поспішала відповідати. За ілюмінатором — тільки сіре молоко хмар, густе, наче молоко, що скисло від часу. Ніде ні зірки. Ніде ні «Скелі». Тільки відчуття — вона близько.

Рейна натиснула кнопку.

— Командире Кор-Лір, — сказала вона спокійно, ніби розмовляла про погоду на Аґнісі. — Ви глибоко в хмарах. Тут зв’язок поганий. Тут навігація бреше. Тут кораблі губляться, і навіть найкращі сенсори Союзу бачать тільки те, що хмари дозволяють. Ви впевнені, що хочете стикувати? Ваш есмінець новий. Чистий. А тут усе старе й вологе.

Кор-Лір не моргнув. Його обличчя залишалося кам’яним.

— У мене наказ Сенату. Ви — колишній проконсул, оголошена в розшук за зраду й викрадення майна. Ваш екіпаж — співучасники. Аномалії на борту — власність Союзу. Зупиніть двигуни. Це останнє попередження. Дев’ять хвилин.

Рейна зітхнула. Вона подивилася на Коша — він стояв біля дверей рубки, руки в кишенях, жував зубочистку, дивитися на екран з виразом «ну й пох».

Кош знизав плечима. Буркнув тихо, тільки для неї:

— Читай.

Рейна кивнула. Вона нахилилася до мікрофона. Голос став іншим — тихим, теплим, ніби шепотіла казку на ніч дітям, яких у неї ніколи не було.

— Командире Кор-Лір, — сказала вона. — Перед тим, як ми продовжимо, дозвольте зачитати вам чотиривірш. Старий. З Ейри-Prime. Його писали діти в школах, коли вчили координати дому. Він простий. Але в ньому все.

Вона зробила паузу. Хмари за ілюмінатором загуділи — ніби слухали. Краплі дощу стікали по склу, наче сльози планети.

— Ось він:

У хмарах Аґніса, де зірки сплять, Де дощ теплий, а бузок не в’яне, Там двері відкриті для тих, хто ждать, І закриті назавжди для тих, хто гане.

Галактичні координати: Сектор 17-Альфа, підсектор 9, Зона хмарового поясу, глибина 28. Точка нуль — стара обсерваторія Кай-Вердена.

Вона закінчила. Мовчання тривало секунду. Дві. Три.

Обличчя Кор-Ліра на екрані завмерло. Очі розширилися — ледь помітно, але Рейна помітила. Потім — різко зникло. Зв’язок обірвався, наче хтось висмикнув кабель.

На радарі — «Скеля-12» блимнула раз. Двічі. І зникла. Не в хмарах. У гіперпросторі. Негайно. Без попередження. Без прощання. Без пояснень.

Рейна відкинулася в кріслі. Вона знала, що сталося.

Чотиривірш був не просто віршем. Він був кодом. Старим кодом «Спасителів Ключів». Координати — фальшиві, але з маркером — спеціальним сигналом, закладеним ще Софі в навігаційні системи всіх кораблів Союзу, коли вона була проконсулом. Протокол екстреного відступу для тих, хто отримав «сигнал пророцтва». Автоматика «Скелі-12» розпізнала маркер. Виконала наказ вищого пріоритету. Відправила есмінець на інший кінець галактики — на «перевірку координат». На місяці. Може, на роки.

Кош підійшов, налив собі кави з її чашки — уже холодної, але йому було пох. Він стояв поруч, дивився в ілюмінатор.

— Ну й пох, — буркнув він. — Головне, що спрацювало.

Рейна посміхнулася. Вона взяла його за руку — просто так, без слів. Він стиснув пальці.

Зоя повернулася від штурвала.

— Курс? — запитала.

— Глибше, — сказала Рейна. — У саме серце. Там, де дощ найтепліший.

Корабель загудів. Пірнув глибше в сіре молоко.

Аріс і Кейра вийшли в рубку. Вони трималися за руки. Кейра подивилася на Рейну.

— Вони повернуться?

— Повернуться, — відповіла Рейна. — Але не сьогодні.

Кош буркнув: