Глава 12. Втеча Рейни (день відставки)

Рейна Тар-Мірен отримала наказ у свій сорок восьмий день народження. Він прийшов як звичайний службовий лист — голографічний, з печаткою Сенату Союзу й підписом адмірала флоту. Зміст простий: «Проконсул Ейри-Prime Рейна Тар-Мірен призначається координатором операції «Чисте Небо». Мета: повна реєстрація та ізоляція всіх відомих аномалій шостого типу. Термін: негайно».

Рейна читала його в своєму кабінеті на верхньому рівні Нової Аґніс. За вікном — штучний дощ лив за розкладом, бузок цвів уздовж балкона, три місяці Ейри сяяли на небі. Вона знала, що це означає. «Чисте Небо» — кодова назва для остаточного полювання на Ключників. Союз вирішив: досить спостережень. Треба ловити. Вивчати. Розтинати, якщо треба.

Вона знала це прийде. Софі попереджала. Пророцтво шепотіло.

Рейна не сперечалася. Вона підписала відставку тієї ж ночі. Офіційно — «за станом здоров’я». Неофіційно — вона вже планувала.

«Ський Вітер» стояв на орбітальному докові Ейри-Prime — старий транспортник класу «Світляк»-IV, списаний десять років тому. Він був приписаний до її проконсульського флоту як «дослідницьке судно». Насправді — ідеальне прикриття.

Рейна знала його історію. Корабель побудований сто п’ятдесят років тому на верфях Лакрімозії. Брав участь у прикордонних операціях після Війни Кілець. Вцілів у трьох боях. Потім — служба в колоніях: вантажі, пасажири, контрабанда під виглядом науки. Він був старим, повільним, з двигунами, що гули, як старі музиканти, і корпусом у шрамах від мікрометеоритів.

Але він був її.

Вона зібрала екіпаж тихо. Кош — механік, якого вона знайшла в нижніх рівнях Нової Аґніс. Він лагодив усе, пив самогон і знав забагато. Зоя — пілот, руда, з шрамом на щоці, втекла з флоту після відмови стріляти по цивільних. Ще десятеро — вірні, з зовнішніх колоній, ті, хто бачив, як Союз ламав людей.

Вони взяли корабель уночі. Без стрілянини. Рейна мала коди — як проконсул. Вона вимкнула маяки, відключила трансponder. Двигуни загуділи. «Ський Вітер» відстикувався й пішов у гіпер — курс на нейтральні сектори.

Союз оголосив її в розшук через тиждень. «Зрада. Викрадення державного майна. Співпраця з аномаліями».

Рейна посміялася, коли почула. Вона стояла в рубці, ноги на пульті, кава в руках. Кош лагодив генератор, бурмочучи: — Ну й пох, хай шукають. Ми ж не ховаємося. Ми просто літаємо.

Вони літали. Брали вантажі — будь-які, окрім зброї й людей. Ховали Ключників, яких знаходили. Передавали повідомлення «Спасителям» на Ейрі.

Минув рік.

Одного вечора Кош прийшов до каюти Рейни. Без стуку. З подушкою під пахвою й пляшкою самогону в руці. Він мовчки ліг на її ліжко — на вільний бік, ніби це було найзвичайніше місце в галактиці.

Рейна сиділа за столом, читала старі звіти про Таріл-Гамма. Вона підняла брову. Подивувалася секунду. Потім усміхнулася — тихо, кутиком рота. Вимкнула світло. Лягла поруч.

Через тиждень усі речі Коша вже були в її каюті. Його інструменти в шухляді. Його самогон на полиці. Його подушка — на її ліжку.

Місця вистачало. Завжди вистачало.

Вони ніколи не говорили про любов. Про стосунки. Про «ми разом». Просто жили — як подружжя після п’ятдесяти років весілля. Він лагодив генератор — вона приносила каву. Вона шепотіла заклинання ймовірностям — він бурчав: «Тільки борщ не чаклуй». Він знав усе: про магію, про Орден, про пророцтво, про те, що вона іноді плаче ночами, бо пам’ятає Софі. Вона знала все про нього: про те, як він втратив сім’ю в прикордонному рейді, про те, чому п’є самогон, а не синтетичне пиво.

Вони розуміли один одного без слів. Він — її пофігіст сотого рівня. Вона — його тиха буря.

Коли екіпаж жартував: «Капітан і Кош — це ж... ну ви зрозуміли», — вони тільки знизували плечима. Кош казав: — Пох. Головне, щоб двигун гудів. Рейна посміхалася й наливала борщу.

Вони були разом. Не тому, що сказали «люблю». А тому, що не уявляли інакше.

Рейна стала капітаном. Не за наказом. За правом крові. За пророцтвом Софі.

Вона не розповідала екіпажу всього. Тільки Кош знав — про магію, про Орден, про те, що вона іноді шепотіла ймовірностям, щоб піратський постріл пройшов повз.

Він мовчав. Бо йому пох.

А Рейна дивилася в ілюмінатор — на зірки, на хмари Аґніса, куди вони поверталися знову й знову.

Вона знала: полювання триває. Але вона знала й інше.

Двері завжди відкриваються туди, де чекають.

І одного дня — коли Аріс і Кейра ступили на борт — вона зрозуміла: Час настав.

Вона налила борщу. І сказала: — Ласкаво просимо додому.