Глава 11. Лінія життя Софі (від кадету до проконсулу)

У довгій історії людства, що розкинулася по галактиці після падіння старої Землі, окремі життя рідко змінювали хід подій. Але іноді одна людина — своєю волею, інтелектом і тихою впертістю — ставала вузлом, у якому перепліталися нитки психоісторії. Софі Веларіс була саме такою.

Вона народилася на Еллісі-IV — периферійній планеті, де колонії ще пам’ятали смак справжньої трави й де Ніч ста ліхтарів залишалася єдиним святом, що не регулювався Союзом. В ту ніч небо над куполом було особливо темним, і тисячі паперових ліхтариків підіймалися повільно, ніби зірки, що вирішили повернутися додому.

Софі не пам’ятала моменту свого порятунку. Вона пам’ятала тільки запах бузку — дивний для Елліса — і голос, що сказав: «Тримайся, маленька. Зірки чекають».

Правду їй розповіли батьки в шістнадцять. Вони показали ліхтарик, збережений у вакуумній капсулі. На ньому дитячим почерком: «Дякую, дядьку Аріс».

Софі вступила до Академії Зоряного Корпусу в дев’ятнадцять — у рік, коли Союз святкував трьохсотріччя Першого Гіперстрибка. Академія розташовувалася на орбітальній станції «Сузір’я» над Землею-ІІ — новою столицею, планетою, терраформованою до ідеалу. Там навчалися найкращі: тисячі кадетів з усіх колоній, де конкуренція була жорстокою, а відсів — високим.

Софі закінчила першою. Церемонія була грандіозною: адмірал флоту, сенатори в голографічних проекціях, прапори всіх секторів. Вона стояла на подіумі в білосніжній уніформі, вітер від кондиціонерів тріпав руде волосся. Адмірал вручив їй «Зірку Відмінності» — золоту, з гравіюванням координат її рідної планети. Софі прийняла її мовчки. Вона думала не про нагороду. Вона думала про двері, яких ніколи не бачила, але відчувала.

Їй дали перший корабель у двадцять три — фрегат класу «Світляк»-V, щойно з верфей Лакрімозії. Назва — «Бузковий Дощ». Екіпаж — сорок душ, відібраних особисто. Перший рейс — прикордонний патруль біля системи Таріл-Гамма. Вона читала закриті звіти: експедиція «Горизонт-Alpha», феномен порталів, втрачені дані. Вона відчувала — це її шлях.

У двадцять п’ять вона знайшла їх. Батьків — не тих, хто виростив її на Еллісі. Тих, хто врятував.

Вони жили на маленькій нейтральній станції «Омега-7» — старі, але живі. Батько став жінкою шістдесяти років, мати — чоловіком п’ятдесяти. Вони перейшли через портал наприкінці життя й почали спочатку. Вони впізнали її за очима. За ліхтариком.

Вони розповіли все. Про Орден Вічної Рівноваги на Ліррі й Таррі — могутню структуру магів, що бачила лінії смерті й контролювала переходи. Про головне крило — ортодоксальне, агресивне, що вважало Ключників загрозою рівновазі, бо вони не підкорялися правилам. Про таємне крило — «Спасителі Ключів», засноване ними самими після порятунку доньки. Про пророцтво, записане в стародавніх текстах магів: «Ключники поза системою відкриють двері для всіх світів. Але тільки якщо їх захистити від страху Ордену й жадоби Союзу».

Софі стала частиною крила. Таємно. Вона продовжувала службу.

Союз тоді переживав кризу. Після Війни Кілець центральні світи багатіли, зовнішні — бідніли. Сенат поділився на фракції:

• «Контролери» — технократи, що хотіли реєструвати всі аномалії, експериментувати, витягти секрет безсмертя з Таріл-Гамма.
• «Ізоляціоністи» — консерватори, що боялися «зараження» й вимагали закрити кордони.
• «Експансіоністи» — ліберали, що бачили в колоніях майбутнє, але прикидалися лояльними центру.

Софі маневрувала між ними. Вона голосувала за закони, що посилювали флот — щоб мати вплив. Вона підписувала накази про полювання на піратів — щоб прикривати втечі Ключників. Вона посміхалася на конференціях, коли «Контролери» обговорювали «необхідність досліджень».

У тридцять п’ять — губернатор колонії на зовнішньому кордоні. У сорок — сенатор. У сорок п’ять — проконсул Ейри-Prime.

Ейра-Prime була перлиною зовнішніх світів: три місяці, океани з біолюмінесценцією, ліси, де дерева співали на вітрі. Столиця — Нова Аґніс — башти, мости, штучний дощ за розкладом. Бузок цвіте цілорічно — Софі наказала генетикам.

Під землею — печери. Там «Спасителі» — п’ятдесят магів, врятовані Ключники, архіви. Софі керувала подвійним життям з математичною точністю.

Вона мала доньку Еліну — сильну, руду, як вона. Еліна мала Марту. Марта мала Рейну.

Рейна народилася, коли Софі було вісімдесят три. Софі тримала правнучку й шепотіла пророцтво.

Софі померла в дев’яносто сім. Отрута — головний Орден дістався. Але вона встигла. Відкрила портал. Стала трирічною дівчинкою. Забула все.

Почала спочатку — десь на Ліррі чи Таррі.

Але пророцтво жило. Воно перейшло до Рейни — разом із кров’ю, магією й бузком.

Рейна виросла на Ейрі-Prime. Вона знала історії. Вона знала печери. Вона знала, як шепотіти ймовірності.

Коли Союз посилив полювання, Рейна пішла. Вкрала «Ський Вітер». Стала капітаном.

І стала главою «Спасителів».

Тільки Кош знає. І мовчить.

А Софі — трирічна дівчинка десь у джунглях Лірри чи пустелях Тарра — грається з ліхтариком. Не пам’ятає нічого. Але колись, через століття, можливо, відкриє двері.

І все почнеться спочатку.