Двоє проти вічності. Книга 1. Двері, які співають
Листівка № 8
(знайдено в трюмі, засунута за ящик з-під гідропоніки; папір грубий, як пісок, на ньому ще видно червоні крупинки пилу)
На Таррі сонце не сходить — воно вистрибує з-за горизонту, ніби розпечена куля, яку хтось кинув. Пісок червоний вдень, багряний на заході, чорний уночі. Вода — найцінніше, що є. Її п’ють повільно, ніби кохання.
Коли пірати приходять — небо темніє від їхніх двигунів. Коли йдуть — залишають тільки дим і тишу.
Я була там жінкою з жовтими очима. Він — чоловіком, який тримав оборону міста. Ми билися пліч-о-пліч один день. Один день із тисячі.
І цього вистачило, щоб згадати: кохання не потребує вічності. Йому вистачає однієї ночі під зірками, де пісок холодний, а руки — гарячі.
Якщо ти колись опинишся в пустелі — не шукай води. Шукай того, хто поділиться своєю. Бо в пустелі найцінніше — не вода. А той, хто не боїться віддати останню краплю.
#3441 в Любовні романи
#63 в Любовна фантастика
#159 в Фантастика
#56 в Наукова фантастика
Відредаговано: 06.01.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
