Глава 9. Червоний пісок і плазма (день 22, 150 років тому)

Аріель не пішла відразу. Двері зачинилися за нею в покоях Кейрана, але вона залишилася. Ще на один день. Ще на одну ніч. Бо знала: завтра буде напад.

Тарр не спав тієї ночі. Місто Карр-Тел гуділо, як вулик. У підземних арсеналах заряджали плазмові гармати — старі, але надійні, зібрані з уламків кораблів, що падали в пустелю століттями. На баштах вартові міняли зміну кожні дві години. У повітрі пахло озоном від зарядки щитів і страхом — гострим, металевим.

Кейран — міністр захисту — не спав. Він сидів у командному центрі, вирубаному глибоко в скелі. Стіни холодні, вологі від підземної води. На столі — голографічна карта пустелі: червоні крапки — піратські кораблі, що наближалися з орбіти. Двадцять три судна. Швидкі, озброєні, з екіпажами, що не брали полонених.

Аріель увійшла без стуку. Вона вже змінила одяг — тепер уніформа захисника: чорна туніка, броня з піщаного композиту, пояс з комунікатором і плазмовою рушницею.

Кейран підняв очі.

— Ти мала піти.

— Я піду. Після.

Вона сіла поруч. Вона пам’ятала все. Колись — у майбутньому для цього часу, у минулому для неї самої — вона була головним оперативником зоряного флоту Союзу. Командувала ескадрильями. Планувала операції проти піратів біля зовнішніх колоній. Знала тактику. Знала слабкі місця кораблів класу «Шакал» і «Гієна» — тих самих, що зараз наближалися.

— Їхній флагман — «Чорний Клинок», — сказала вона тихо. — Двигуни на лівому борту слабкі. Один точний постріл — і вони втрачають маневр.

Кейран подивився на неї довго.

— Ти знаєш забагато.

— Я знаю достатньо.

Вони планували до світанку. Карта змінювалася: червоні крапки рухалися. Аріель малювала маршрути, пастки, точки вогню. Кейран слухав. Він знав: вона не з цього часу. Але довіряв.

Світанок прийшов раптово — сонце вискочило над горизонтом, ніби розпечена куля. Пісок заіскрився. Повітря затремтіло від спеки.

Пірати висадилися за сорок кілометрів — десантні модулі падали, як метеори, залишаючи хмари пилу. Потім — колона: швидкі ровери на антигравах, озброєні плазмовими гарматами.

Карр-Тел зустрів їх вогнем.

Аріель стояла на головній башті. В руках — снайперська гвинтівка, старого зразка, але точна. Вітер ніс пісок у очі. Вона цілилася.

Перший постріл — у двигун флагмана на орбіті. Пряме влучання. «Чорний Клинок» закрутився, втративши кермо.

Другий — у командира десанту на ровері. Колона зупинилася.

Кейран керував з центру. Голос у комунікаторі спокійний:

— Західний фланг — вогонь. Східний — відступити в каньйон. Пастка готова.

Пірати попалися. Ровери увійшли в каньйон — і стіни обвалилися. Камені. Пил. Плазма.

Бій тривав чотири години. Сонце палило. Пісок ставав червоним не тільки від кольору.

Коли все закінчилося — пірати відступили. Залишили двадцять вбитих і три захоплені ровери.

Місто святкувало тихо — бо на Таррі свята завжди тихі. Вода з підземного джерела. Сушене м’ясо. Пісні під однією зіркою — бо небо чисте.

Кейран і Аріель стояли на балконі. Пісок остигав. Ніч приходила холодна.

— Ти врятувала нас, — сказав він.

— Ми врятували.

Вони поцілувалися — повільно, ніби востаннє.

— Іди, — сказав він. — Поки двері ще відкриті.

Вона кивнула.

Відкрила двері — зелені, з русалкою.

Ступила.

І повернулася на «Ський Вітер».

Де Рейна вже ховалася в хмарах Аґніса. Де Кейра — вже нова, молодша — чекала в трюмі.

Де дощ теплий, бузок цвіте, і двері співають.

А десь на Таррі, через сто п’ятдесят років вперед, Кейран згадуватиме жінку з жовтими очима, яка прийшла з піску й пішла в пісок.

І посміхнеться.