Глава 8. Пісок і зірки (день 21, 150 років тому)

Коли Аріс ступив у двері, які він сам відкрив у рубці «Ського Вітру», він не знав, куди вони ведуть. Він тільки знав: треба відвести погоню. Треба дати Рейні час увійти в хмари Аґніса. Треба знайти Кейру — ту, яка вже чекала в іншому часі.

Двері зачинилися за ним з тихим клацанням, ніби стара книга.

І він опинився на Таррі.

Планета Таріл-Гамма-IV зустріла його спекою. Повітря сухе, гаряче, з присмаком пилу й металу. Сонце — помаранчевий карлик Таріл-Гамма — висіло високо, палило немилосердно. Небо блідо-жовте, без хмар, тільки тонкий шар пилу, що робив горизонт розмитим. Під ногами — червоний пісок, дрібний, як пудра, що забивався в чоботи й скрипів на зубах. Далеко — каньйони, глибокі, з прямовисними стінами, ніби хтось розрізав планету гігантським ножем. Ближче — оазис: невелике місто, вирубане в скелі, з баштами, що визирали з піску, і куполами, що блищали на сонці.

Але найбільше вразило тіло.

Він став жінкою. Тридцяти п’яти років, судячи з відчуттів. Волосся довге, чорне, сплутане піском. Шкіра бронзова, груба від сонця. Очі — жовті, як у місцевих. Одяг — легкий, з грубої тканини, що захищала від спеки: довга туніка, штани, сандалі. У кишені — ніж і фляга з водою.

Він — вона — знала: це Тарр. І знала: Кей десь тут.

Місто називалося Карр-Тел. Центр оборони планети від космічних піратів — банд, що грабували каравани між Тарром і зовнішніми станціями. Пірати приходили на швидких кораблях, забирали воду, метали, людей — і зникали в гіперпросторі.

Аріс (тепер — Аріель, ім’я саме спливло в голові) пішла до міста. Пісок гарячий, ноги горіли навіть крізь сандалі. Вітер ніс пил, що осідав на шкірі тонким шаром. Біля воріт — варта: кремезні чоловіки й жінки в броні з піщаного каменю, з списами й плазмовими рушницями старого зразка.

Вона пройшла повз — ніхто не зупинив. Місцеві звикли до мандрівників. До тих, хто прийшов «з дверей».

У центрі міста — палац оборони. Висока башта, вирубана в скелі, з балконами, що дивилися на пустелю. На вершині — прапор: жовтий кіт на червоному тлі.

Там був він.

Кей — тепер Кейран. Чоловік сорока трьох років. Високий, кремезний, шкіра бронзова, очі жовті, волосся коротке, сивіюче на скронях. Одяг — уніформа міністра захисту: чорна туніка з жовтою вишивкою, пояс з ножем і комунікатором. Він стояв на балконі, дивився на горизонт — туди, де сонце сідало, фарбуючи пісок у кров.

Аріель піднялася сходами — кам’яними, стертими ногами поколінь. Повітря в палаці прохолодніше, пахло водою й спеціями. Варта пропустила — ніби знала.

Він обернувся.

Очі зустрілися.

— Ти спізнилася, — сказав Кейран тихо. Голос низький, хрипкий від пилу. — На п’ять хвилин. Я вже думав, що цього разу не прийдеш.

Аріель посміхнулася. Вона пам’ятала все. Він теж.

— Я завжди приходжу, — відповіла вона. — Просто іноді доводиться бігти від Союзу через сто п’ятдесят років.

Вони стояли на балконі. Сонце сідало. Пісок ставав багряним. Вітер ніс прохолоду — ніч у пустелі холодна.

Кейран простягнув руку. Вона взяла.

— Пірати сьогодні не прийдуть, — сказав він. — Я відігнав їх флот три дні тому. Але завтра... завтра може бути війна.

— Тоді сьогодні — наше, — відповіла Аріель.

Вони пішли в його покої. Кімната проста: кам’яні стіни, килими з вовни плазунів, ліжко велике, з простирадлами, що пахли водою з підземного джерела. На столі — фляга з ферментованим соком кактуса, тарілка з сушеним м’ясом і хлібом з кореня пустелі.

Вони пили. Говорили мало.

— Ти пам’ятаєш дах на Аґнісі? — запитала вона.

— Пам’ятаю. Дощ. Бузок. Танець.

— І поцілунок.

Він посміхнувся.

— І обіцянку.

Вони лягли. Пісок за вікном шелестів. Зірки з’явилися — яскраві, холодні, без пилу в атмосфері.

Вони кохалися повільно, ніби в них не століття позаду, а тільки ця ніч.

Коли сонце зійшло знову — багряне, гаряче — Аріель прокинулася. Кейран уже стояв на балконі, дивився на горизонт.

— Союз ще не знає про нас, — сказав він. — Але дізнається. Через сто п’ятдесят років.

— Ми втечемо, — відповіла вона. — Як завжди.

Вони поцілувалися — востаннє в цьому житті.

Вона відкрила двері — прості, дерев’яні, прямо в повітрі покоїв.

Ступила.