Глава 7. Голос із «Скелі» (день 21)

Рубка «Ського Вітру» тиха, тільки гудуть двигуни й тріщить зв’язок. Зоя сидить за штурвалом, пальці бігають по клавішах, виводячи корабель на курс до хмар Аґніса. Кош у машинному — чути, як він матюкається на генератор. Рейна стоїть біля ілюмінатора, дивиться на «Скелю-12», що повільно наближається, ніби чорний хижак, який знає, що жертва нікуди не дінеться.

Зв’язок оживає. Голос холодний, точний, без емоцій — ніби машина, якій навчили говорити людською.

— Капітане Тар-Мірен, тут командир «Скелі-12» Ейдан Кор-Лір. Прошу дозволу на стикування. Ми не хочемо конфлікту. Нам потрібні тільки двоє: аномалія шостого типу й її... супутник.

Рейна посміхається кутиком рота. Натискає кнопку відповіді.

— Командире Кор-Лір, у мене на борту немає аномалій. Є тільки екіпаж. І борщ остигає. Якщо хочете поговорити — говоріть звідти. Стикування не дозволю.

Пауза. Потім голос продовжує — спокійно, ніби читає лекцію в академії.

— Капітане, ви знаєте про систему Таріл-Гамма? Ми щойно звідти. Дозвольте розповісти. Можливо, це змінить вашу думку.

Рейна зітхає. Киває Арісу — «слухай». Вмикає гучномовець, щоб усі в рубці чули.

— Говоріть, командире. У мене п’ять хвилин, поки ми не ввійдемо в хмари Аґніса.

Голос Кор-Ліра стає трохи теплішим — ніби він справді хоче, щоб її зрозуміли.

— Таріл-Гамма — зірка класу K2V, помаранчева карлиця, спокійна, вік близько дев’яти мільярдів років. Світло м’яке, тепле, з відтінком старого меду. Навколо неї сім планет, пояс астероїдів і тонке пилове кільце, що робить небо на внутрішніх планетах завжди трохи розмитим.

Перші три планети — газові гіганти: велетні з бурями, що тривають століттями, кільцями з льоду й каменю, супутниками, де можна добувати гелій-3. Красиві, але мертві.

Четверта й п’ята — розпечені кам’яні світи, атмосфера густого вуглекислого газу й сірки, поверхня в кратерах і вулканах. Температура вдень — плюс чотириста.

Шоста — крижаний гігант, океани метану під кілометрами льоду.

Але дві — живі.

Таріл-Гамма-III, яку місцеві називають Лірра — зелена перлина. Океани займають вісімдесят відсотків, солоні, з біолюмінесцентними водоростями, що вночі роблять хвилі світними. Континенти — вкриті джунглями з дерев, чиї листки перламутрові, відбивають світло зірки. Небо завжди фіолетове від пилу в стратосфері — сонце сходить і заходить багряним. Повітря густе, тепле, пахне квітами, що цвітуть тільки вночі. Тарілійці Лірри високі, стрункі, шкіра з легким перламутровим відливом, волосся довге, сріблясте чи чорне. Вони будують міста на деревах — платформи, з’єднані мостами з живих ліан.

Таріл-Гамма-IV, яку називають Тарр — сухіша, суворіша. Пустелі червоного піску, глибокі каньйони, річки, що течуть під землею й виходять на поверхню тільки в оазисах. Тамтешні тарілійці кремезніші, шкіра темніша, бронзова, очі жовті, як у хижаків. Вони живуть у містах, вирубаних у скелях, або в кочових караванах, що перетинають пустелі на гігантських плазунах.

Між цими двома планетами — тисячолітня ворожнеча. Війни за воду, за ресурси, за віру. Але й дивна властивість, що тримає їх у рівновазі.

Коли тарілійець старіє, коли смерть уже близько — якщо встигає зосередитися, якщо серце ще б’ється — він відкриває портал. Прості двері. Будь-які. Але завжди — на іншу планету. Ніколи на свою. Ступає — і опиняється або в джунглях Лірри, або в пустелях Тарра.

Там він виліковується. Повністю. Тіло молодіє. Хвороби зникають. Стать змінюється — завжди на протилежну. Вік стає рівно сто мінус поточний. Семидесятирічний стає тридцятирічним. Дев’яносторічний — десятирічним.

Але звичайні тарілійці після такого переходу забувають усе попереднє життя. Пам’ять стирається чисто — ні імен, ні облич, ні війни, ні кохання. Вони починають спочатку — як діти, навіть якщо тілу двадцять чи тридцять. Тільки емоції лишаються — смутні, як сон.

Ті, хто не встигає — помирають. Від старості. Від хвороб. Від війни.

Але є одиниці — Ключники. Вони відкривають двері будь-коли. За бажанням. Куди завгодно. І пам’ятають усе. Кожне життя. Кожну смерть. Кожну любов.

Перша зустріч Союзу з Таріл-Гамма сталася п’ятдесят два роки тому. Розвідувальний корабель «Оріон-9» вийшов із гіперпростору біля шостої планети — для дозаправки гелієм-3. Звідти помітили сигнали: примітивні радіохвилі з III і IV планет. Капітан вирішив спуститися на Лірру — зелена планета виглядала дружнішою.

Вони приземлилися в джунглях, серед дерев, що шелестіли перламутровими листками. Повітря було важке, солодке від нічних квітів. Місцеві зустріли їх стрілами й списами — але не атакували. Високі, перламутрові люди вийшли з дерев, дивились мовчки. Перекладач Союзу працював три дні, поки знайшов спільну мову.

А потім сталося диво. Старий тарілійець — вождь племені, якому було за сто — раптом упав. Серце. Він лежав на землі серед квітів, дихав важко. І перед смертю відкрив двері — прості, дерев’яні, прямо в повітрі.

Ступив — і зник.

Через годину з тих самих дверей вийшла молода жінка. Тридцять років. Здорова. Але стояла посеред джунглів Лірри, дивилась на всіх чужими очима й плакала, бо відчувала — щось втратила, але не знала що. Вона була з Тарра. Перейшла. Забула.

Команда «Оріона-9» записала все. Переслала на Землю. І почалося.

Союз надіслав дипломатів. Потім учених. Потім — флот.

Ми вивчали. Спостерігали. Пробували зрозуміти механізм.

І зрозуміли: це не мутація. Це еволюція. Шлях до безсмертя.

Ваші пасажири — доказ, що це можливо й поза системою. Вони — Ключники, які пам’ятають усе. Вони можуть відкривати двері не тільки між планетами. А в часі. У світах.

Капітане Тар-Мірен, дозвольте нам забрати їх. Для науки. Для людства.

Рейна мовчить довго. Потім натискає кнопку.

— Командире Кор-Лір, я виросла на Аґнісі. Там дощ теплий, бузок цвіте цілорічно, і люди вчаться жити з тим, що мають. Ви хочете перемогти смерть? А я хочу, щоб мої люди жили. Не в пробірках. Не для науки. Просто жили.