Глава 6. Капітан і есмінець (день 21)

Рубка «Ського Вітру» пахне кавою, сигаретами й гарячим металом. Ілюмінатори великі, але скло в патьоках — за ними видно тільки темряву космосу й холодні вогники есмінця «Скеля-12», що висить за півкілометра, наче чорний хижак, який чекає, коли жертва сама стрибне в пащу.

Рейна Тар-Мірен сидить у кріслі капітана, ноги на пульті, в руках — чашка з борщем, який Аріс приніс із камбуза. Вона п’є повільно, ніби це не борщ, а час, який можна розтягнути.

Аріс стоїть біля ілюмінатора. За склом — «Скеля-12». Чорний корпус, що поглинає світло, гострі обриси, емблема Союзу — стилізоване кільце, що розривається навпіл. Корабель новий, чистий, смертоносний. На відміну від їхнього старого «Світляка», який гуде, скрипить і пахне життям.

— Вони вимагають видати вас обох, — каже Рейна спокійно. — Кажуть, ви — аномалія, загроза стабільності. Я сказала, що подумаю. У мене є п’ять хвилин.

Аріс повертається. Він дивиться на неї й раптом згадує іншу ніч. Ту, коли двері вперше відкрилися не просто в часі, а для когось іншого.

Це було п’ятдесят три роки тому — для нього. Він тоді ще не знав, хто він такий. Просто лейтенант на вантажному судні «Срібний Лист», що возило медикаменти на зовнішні колонії.

Планета називалася Елліс-ІV — маленька, холодна, з одним великим містом під куполом. Там святкували Ніч ста ліхтарів — свято, коли всі випускали в небо паперові ліхтарики з побажаннями. Небо Елліса було завжди темним, бо атмосфера густа, зірки не видно, тому ліхтарики були єдиним світлом.

Аріс тоді стояв на даху лікарні — старої, з облупленими стінами й генераторами, що гули, як поранені звірі. Внизу, на вулицях, тисячі людей випускали ліхтарики: маленькі вогники підіймалися повільно, миготіли, ніби зірки, що вирішили спуститися нижче.

Він прийшов до лікарні, бо почув від медсестри: є дівчинка, якій залишилось вісімнадцять хвилин.

Їй було одинадцять. Звали Софі. Худенька, з довгим чорним волоссям, що розсипалося по подушці. Очі великі, сірі, вже майже скляні. Хвороба — рідкісна, генетична, від старого випромінювання колоній. На Еллісі її не лікували. Ліки були тільки в центрі Союзу, за три місяці польоту.

Лікарі вже пішли. Батьки сиділи поруч і трималися за руки.

Аріс стояв у дверях палати й відчував, як усередині щось тремтить. Двері. Він ще не знав, що він — двері. Але знав, що може.

Він підійшов до ліжка. Софі подивилася на нього — слабо, але з цікавістю.

— Ти хто? — шепотом.

— Я... той, хто може відкрити двері.

Вона посміхнулася — ледь-ледь.

— А за дверима є зірки?

— Є.

Він взяв її за руку — тонку, гарячу від лихоманки. І відкрив двері.

Прямо в палаті. Звичайні дерев’яні двері, зелені, з латунною ручкою-русалкою. Вони з’явилися просто посеред стіни, ніби завжди там були.

Батьки завмерли. Лікарі, що повернулися, теж.

Аріс відкрив двері.

За ними — не коридор. Лікарня майбутнього. Центральний медичний комплекс Аґніса, рік 3320-й. Білі стіни, м’яке світло, запах озону й свіжих квітів. Лікарі в чистих халатах, апаратура, що тихенько співає. Там уже знали, як лікувати хворобу Софі. Один укол — і все.

Він переніс її туди. Разом із батьками. Лікарі майбутнього прийняли їх, ніби чекали. Софі прокинулася через годину — вже здорова. Батьки плакали. Вона подивилася у вікно — там був дощ Аґніса й бузок.

Аріс повернувся назад. Двері зачинилися. Залишився тільки запах бузку в палаті й паперовий ліхтарик, який Софі встигла схопити з руки батька.

Він ніколи не бачив її знову. Але знав: десь у майбутньому вона випускатиме ліхтарики в Ніч ста ліхтарів і згадуватиме дядька, який відкрив двері.

Повернувшись у рубку «Ського Вітру», Аріс дивиться на Рейну.

— Вони не візьмуть нас, — каже він тихо.

Рейна посміхається кутиком рота.

— Я й не збиралася віддавати.

Вона вмикає зв’язок.

— «Скеля-12», тут капітан Тар-Мірен. У мене на борту немає аномалій. Є тільки екіпаж. І борщ. Якщо хочете — прилітайте в гості. Борщ гарячий.

Зв’язок мовчить секунду. Потім — холодний голос:

— Капітане, це наказ Союзу. Ви маєте...

Рейна вимикає зв’язок.

— Кош, — каже вона в гучномовець. — Двигуни на повну. Зоя, курс на хмари Аґніса. Ми йдемо додому.

Аріс посміхається. Він знає: двері завжди відкриваються туди, де чекають.

А десь далеко, у майбутньому, Софі, вже доросла, випускає ліхтарик у небо. На ньому написано: «Дякую, дядьку Аріс. Я виросла».