Глава 5. Тисяча побачень (день 14)

Трюм Б-9 вже став їхнім. Стіни в подряпинах від нігтів Кей — вона малювала на них графіки олівцем, що знайшла в кишені капітана. Повітря густе: запах бузку від її волосся, сигаретний дим, що завис хмарою під стелею, і легкий металічний присмак від генератора, який Кош знову лагодив учора, матюкаючись на весь корабель. Бандит лежить на ящику, ліниво махає хвостом, ніби все розуміє й схвалює.

Кей стоїть біля стіни, боса, в старому светрі, що сповзає з одного плеча. Волосся відросло трохи — вже не пух, а короткі пасма, що стирчать у різні боки. На обличчі — сліди від учорашнього борщу, бо вона знову готувала на камбузі о третій ночі. В руках — шматок крейди, якою вона малює лінію за лінією.

Аріс сидить навпроти, на ящику, ноги витягнуті. Він дивиться на неї й відчуває, як усередині щось тремтить — не двері, а щось глибше.

— Це наш план, — каже Кей, не обертаючись. Голос тихий, але твердий, ніби вона вже прожила це тисячу разів. — Ми не ламатимемо всесвіт. Ми просто житимемо в ньому так, щоб кожна зустріч була святом.

Вона проводить пальцем по стіні. Точки. Лінії. Коло, що замикається на собі.

— Дев’ятсот вісімдесят років по колу. Кожні сімдесят-вісімдесят років — нова точка. Ти йдеш першим. Через сто сімдесят три роки я прийду сюди молодша на два роки. Залиш мені знак. Я залишу тобі. І так тисячу років. А потім почнемо спочатку.

Аріс встає, підходить ближче. Стіна холодна під долонею. Точки — це дати. Імена. Запахи. Він проводить пальцем по одній — 2959-й, дах обсерваторії.

— А якщо я не дочекаюсь? — питає він. Голос хрипкий, ніби він уже чекав століття.

Кей повертається. Очі старі, але в них — вогонь.

— Тоді я шукатиму тебе далі. Я вмію.

Вона підходить ближче. Запах бузку сильніший, ніж будь-коли. Вона цілує його в щоку — швидко, наче боїться обпектися. Шкіра горить там, де торкнулися губи.

— Це не кінець, — шепоче. — Це просто пауза між «привіт» і «до наступного разу».

Вона відступає. Дістає з кишені маленький паперовий ліхтарик — складений з древнього паперу, що пахне дощем і Аґнісом. На ньому написано кривими літерами: «До наступного разу, любий. Не спізнись».

— Залиш мені щось своє, — каже вона. — Щоб я знала, що ти був.

Аріс дістає з кишені жетон дитсадка № 17 — той самий, що знайшов у себе після першого переходу. На звороті — її почерк: «Не шукай мене, дурнику. Я сама тебе знайду. — К.»

Він кладе жетон їй у долоню.

— Тримай. Щоб знала, що я чекаю.

Кей посміхається — тепло, зморшкувато, ніби їй знову двадцять три.

— Добре. Тоді до зустрічі. Через сто сімдесят три роки.

Вона відкриває двері — прості, дерев’яні, що з’являються просто в повітрі трюму. За ними — темрява, але в ній чути запах бузку й дощу.

Кей крокує в них. Не обертається. Зникає.

Залишається тільки запах бузку й маленький паперовий ліхтарик на ящику. І тиша, така густа, що в ній чути, як б’ється серце.

Аріс сідає на підлогу, бере ліхтарик у руки. Папір теплий. Він знає: десь далеко, через століття, вона вже знайшла його знак. І посміхається.

Бандит підходить, кладе голову йому на коліна. Муркоче.

— Ну що, котяро, — каже Аріс порожнечі. — Чекаємо?

Кіт фиркає, ніби каже: «Звичайно. Ми ж тепер у вічності».

Гучномовець на стіні тріщить, і голос капітана Рейни Тар-Мірен розриває тишу — спокійний, трохи хрипкий від сигарет і дощу Аґніса:

— Лейтенанте Веларіс, у нас гості. Есмінець «Скеля-12». Вимагають видати пасажирку без квитка й вас за компанію. Підніміться в рубку. І борщу візьміть — я голодна.

Аріс завмирає. «Скеля-12» — не просто корабель. Це спадкоємець тих самих станцій, де триста з гаком років тому Кейран Лор-Тевіс відкривав двері в нікуди. Новий есмінець флоту Союзу: швидкий, чорний, з корпусом, що поглинає світло, і гарматами, які вміють не тільки вбивати, а й стирати аномалії з реальності. Командує ним нащадок тих самих учених — холодних, точних, для яких експеримент «Двері» досі не закритий. Вони полюють на тих, хто втік. На тих, хто став дверима. На Кейру. На нього.

Рейна Тар-Мірен — жінка, яка виросла в нижніх рівнях Кай-Вердена, де дощ просочується крізь стелі, а люди вчаться літати, щоб втекти від себе. Вона знає, що таке чекати — чекала матір, яка не повернулася з рейсу, чекала наказів, які не прийшли, чекала миру, який так і не настав після Війни Кілець. Тепер вона капітан старого «Ського Вітру» й не дозволяє нікому забирати її екіпаж. Навіть якщо цей екіпаж уміє відкривати двері в нікуди.

Аріс встає. Ховає ліхтарик у кишеню, ближче до серця.

Час іти. Але тепер він знає: куди б не повели двері — за ними завжди чекають.