Глава 4. Перше побачення (день 6)

Трюм Б-9, 03:14 бортового часу. Вентиляція гуде низько й монотонно, ніби старий звір, що намагається згадати, як дихати. Повітря важке: машинне масло, холодний метал, легкий присмак борщу, що просочився крізь щілини, і дим від сигарети, яку Кей докурила годину тому. Бандит спить на ящику з-під гідропоніки, згорнувшись рудим клубком, вухо без вуха смикається уві сні — мабуть, ловить мишей у котячих снах.

Аріс і Кей сидять на холодній підлозі, спинами до різних стін, ніби ще не вирішили, чи можна бути ближче. Між ними — порожня пляшка «Вогняного Дощу», що відбиває тьмяне червоне світло аварійних ламп, і тарілка з залишками борщу: густа червона рідина вже застигла, шматочки синтм’яса плавають, як маленькі кораблі, що затонули. На колінах у Кей — старенький портативний проектор, весь у подряпинах і наклейках давно мертвих станцій. Він тріщить, блимає, але тримається.

— Готовий? — питає вона тихо, ніби боїться розбудити трюм.

— Готовий.

Кей клацає кнопку. З проектора виривається блакитне сяйво, різке, як спалах зварювання, і прямо посеред трюму матеріалізуються двері. Ті самі: дерев’яні, пофарбовані в облуплений блідо-зелений, латунна ручка-русалка з відламаною груддю. На них висить вінок із штучних квітів — вицвілий, але ще тримається — і табличка маркером, кривими літерами: «Тільки для дурнів і закоханих».

— Мій особистий вхід, — каже Кей, не дивлячись на нього. — Тримаю на замку вже двісті сорок років. Сьогодні відчиняю для тебе.

Вона встає, простягає руку — долоня вгору, пальці трохи тремтять. Не для підтримки. Просто «йдемо».

Аріс бере її за руку. Вперше торкається по-справжньому. Шкіра гаряча. Нічого не вибухає. Всесвіт не тріщить. Просто тепло, що розтікається по венах, ніби хтось увімкнув світло всередині.

Вони крокують у двері.

І виходять на дах старої обсерваторії Кай-Вердена. Рік 2959-й. Чотириста дванадцять років тому.

Ніч. Над головою — справжнє небо Аґніса, чисте, без кілець станцій, без орбітальних реклам і дронів-ліхтарів. Тільки зірки — густі, яскраві, такі близькі, що здається, можна дотягнутися рукою й зірвати одну, як ягоду. Два місяці планети висять низько: один повний, срібний, другий — тонкий серп, ніби хтось надкусив і забув доїсти. Штучний дощ іде тихо, рівно — система поливу обсерваторії досі працює за древнім таймером. Вода тепла, пахне озоном від геореакторів, бузком, що проріс крізь тріщини в бетоні, і чимось солодко-гірким, що вже століття як не виробляють.

Дах великий, зарослий мохом і диким бузком. Старі шезлонги стоять колом, наче чекали саме їх. Поламана парасолька валяється збоку, тріпоче на вітрі. Посередині — древній музичний автомат, іржавий, але живий: платівки 21-го століття, ще справжні, вінілові. Зараз грає «The Hero of Carton» — голос хрипкий, але чистий, ніби пісня щойно народилася.

Кей підходить до автомата, дістає з кишені мідну монетку — стару, важку, з профілем президента, якого давно стерли з підручників. Кидає в щілину. Пісня змінюється на повільну баладу: голос жінки співає про космонавтів, які полетіли й не повернулися, про зірки, що стали холоднішими.

— Тут я тебе поцілувала вперше, — каже Кей, не обертаючись. Голос тихий, ніби боїться розлякати ніч. — Ти була Лірою. Мені було сорок вісім. Ти сказала: «Не чекай мене наступного разу». Я не послухалась.

Аріс стоїть під дощем. Вода стікає по обличчю, по шиї, просочується в комбінезон. Він відчуває, як двері за спиною тихо співають — ледь чутна мелодія, ніби колискова для тих, хто забув спати.

— А зараз? — питає він. — Зараз я вартий?

Кей повертається. Дощ зробив її волосся мокрим, воно стирчить смішними клаптями. Очі блищать — не від сліз, від зірок.

— Зараз ти мокрий, як цуцик, і виглядаєш так, ніби програв власну душу в карти. Але так. Вартий.

Вона підходить ближче. Не торкається. Просто стоїть за півкроку. Запах бузку від неї сильніший за дощ.

— Танцювати вмієш?

— Тільки якщо мене ведуть.

— Тоді веди мене ти. Я втомилась бути старшою.

Вони починають рухатись повільно, ніби бояться розбити цю мить. Музика тріщить, але тримається. Кей кладе голову йому на плече. Аріс відчуває запах її волосся: бузок, машинне масло, кава й щось своє, що не має назви.

— Знаєш, що я зрозуміла за п’ятсот років? — шепоче вона.

— Що?

— Найгірше — це коли можеш піти куди завгодно, а йти нікуди. А найкраще — коли можеш піти куди завгодно, але обираєш залишитись. Тут. Під дощем. З дурнем, який щойно навчився бути дверима.

Аріс сміється — тихо, у її мокре волосся.

— Я не дурень.

— Ти ще не знаєш, який ти дурень. Але я навчу.

Вони танцюють далі. Дощ теплий. Зірки яскраві. Бузок шелестить під ногами.

Десь далеко, на «Ському Вітрі» 3371 року, Бандит прокидається, дивиться на порожнє місце в трюмі, фиркає й знову засинає.

Тут, на даху 2959-го, Кей піднімає обличчя.

— Можна я тебе поцілую? Просто так. Без кінця світу.

Аріс киває.

Вони цілуються повільно, ніби в них не п’ятсот років позаду й тридцять попереду, а все життя — саме зараз. Смак дощу, бузку й справжньої кави.

Коли відриваються, Кей шепоче:

— Запам’ятай цей смак. Через сто сімдесят три роки я прийду сюди знову. І перевірю, чи ти ще пам’ятаєш.

Аріс гладить її мокру щоку.

— Я вже пам’ятаю.

Двері за спиною співають тихіше. Вони не поспішають повертатись. Нехай «Ський Вітер» летить собі далі по зірках. У них сьогодні перше побачення за п’ятсот років. І воно, виявляється, найкраще в обох життях.