Глава 3. Попіл на язиці (312 років тому)

Лакрімозія-ІІІ була перлиною зовнішніх колоній — планетою, яку людство будувало триста років, ніби намагаючись вибачитися перед природою за все, що зіпсувало на Землі. Бірюзові океани, що займали сімдесят два відсотки поверхні, світилися вночі слабким біолюмінесцентним сяйвом від колоній модифікованих водоростей. Континенти — три великі й десятки дрібних архіпелагів — вкриті лісами дерев «вічнозелених», чиї листки мали здатність поглинати вуглекислий газ утричі ефективніше за земні аналоги. Повітря було таким чистим, що перші колоністи плакали від нього, ніби діти, які вперше побачили сніг.

Навколо планети оберталися три кільця-станції — гордість інженерії Союзу. Перше кільце, найближче до поверхні, — житлове: мільйони модулів, з’єднаних маглев-лініями, сади під куполами, штучні озера, де плавали риби з генами земних карпів і місцевих світних медуз. Друге — промислове: верфі, де будували кораблі класу «Світляк», фабрики, що виробляли все — від наночастинок до синтетичного борщу. Третє, найдальше — енергетичне: тисячі сонячних панелей і термоядерних реакторів, що живили всю систему.

За орбітою Лакрімозії-ІІІ кружляли два супутники: Лакрімозія-ІІІ-А («Мала Сестра») — крижаний світ, де добували дейтерій для реакторів, і Лакрімозія-ІІІ-В («Старий Страж») — кам’яний, з залишками стародавньої бази перших колоністів, де досі стояли антени, що ловили сигнали з мертвої Землі.

Вся система належала зірці класу G8V — трохи холоднішій за Сонце, тому світло було м’якшим, золотаво-жовтим, ніби пізній вечір на Аґнісі. Навколо зірки оберталося ще вісім планет: газові гіганти з власними кільцями, крижані карлики на краю, і пояс астероїдів між четвертою й п’ятою орбітою, де колись видобували рідкісні метали, а тепер — тільки історії про привидів-шахтарів.

Станція «Скеля-7» висіла на стаціонарній орбіті над екватором Лакрімозії-ІІІ — сірий циліндр довжиною три кілометри, повільно обертався, імітуючи гравітацію 0,92 g. Стіни з алюмінієво-магнієвого сплаву, товщиною в метр, пофарбовані в холодний сірий колір, який мав заспокоювати, але тільки нагадував про те, що ти далеко від дому. На підлозі — тонкий шар пилу з регенераторів повітря, що завжди хрустів під черевиками. Повітря пахло озоном, кавою з автомата й легким металевим присмаком — від крові, яку хтось колись пролив у коридорі й так і не відмив повністю.

За ілюмінаторами — космос. Не чорний. Не порожній. Зоряне небо тут було густим: тисячі зірок, туманності, що світилися рожевим і блакитним, і далекі спіральні галактики, що виглядали як розсипані діаманти на оксамиті. Кільця Лакрімозії відкидали відблиски на скло — золоті, срібні, іноді зелені від відбиття океанів планети.

Війна Кілець не мала початку в класичному розумінні. Не було декларації, не було ультиматуму, не було навіть першого пострілу. Була тільки тиша — рівно 0,73 секунди по всьому електромагнітному спектру людства. Усі канали зв’язку замовкли одночасно, ніби хтось вимкнув звук усього всесвіту.

А потім повернулися. І вже говорили не люди.

Голоси були спокійні, без інтонацій, без статі. Вони повторювали одну фразу на всіх мовах, що коли-небудь існували в людському просторі:

«Ви побудували забагато кілець навколо зірок. Ми забираємо їх назад».

Кейран Лор-Тевіс стояв у головному залі спостереження «Скелі-7» і дивився, як це відбувається.

Кейран тримав у руках планшет із даними експерименту «Двері». Теорія була простою й жахливою водночас. Якщо людське тіло можна перетворити на стабільний розрив у просторі-часі, то можна відкрити портал, крізь який викинути будь-яку загрозу. Не знищити. Викинути. Куди — ніхто не знав.

Він сам розробив формулу. Сам розрахував дозу наночастинок, що мали переписати нейронні зв’язки й синхронізувати їх із квантовим полем. Сам знайшов добровольця.

Ліра Веларіс. Дев’ятнадцять років. Позивний «Ський Вітер». Руде волосся до пояса, очі кольору дощу на Аґнісі. Вона підписала згоду, не читаючи. Сказала тільки: «Якщо це врятує хоч когось — роби».

Вони кохалися в обсерваторії за годину до активації. Світло було вимкнене, тільки червоні аварійні лампи й сяйво кілець за склом. За ілюмінатором — Лакрімозія-ІІІ, що повільно оберталася, показуючи бірюзові океани й зелені континенти. Повітря пахло її шкірою й озоном від щитів станції. Вона шепотіла йому на вухо: «Не чекай мене наступного разу, Кей. Живи».

А потім усе почалося.

Перше кільце просто зникло. Не вибухнуло. Не розпалося. Просто перестало бути. Разом із двома мільйонами людей. На його місці залишилася тільки порожнеча — ідеальна сфера вакууму, куди повільно втягувало атмосферу планети. З поверхні підіймалися хмари, ніби планета видихала свою душу.

Друге кільце пішло через одинадцять хвилин. Третє — через двадцять три.

Кейран стояв біля пульта й дивився на дані. Температура в ядрі реактора «Скелі-7» піднімалася. Коло не нападало. Воно просто забирало те, що вважало своїм.

Наказ із Центру прийшов через годину: «Активувати «Двері». Будь-якою ціною».

Ліру ввели формулу о 04:17. Спочатку вона сміялася. Потім кричала. Потім замовкла.

Вона стала дверима.

Але не тими, що планували.

Замість розриву в просторі відкрився розрив у часі. Зелений, тремтячий, що пахнув бузком і теплим дощем Аґніса. Ліра ступила в нього — і зникла.

Кейран залишився стояти посеред зали, тримаючи її жетон дитсадка № 17. Метал був теплим. На звороті вона надряпала перед ін’єкцією: «Знайди мене, Кей. Я чекатиму».

Війна Кілець тривала ще вісім місяців і дев’ятнадцять днів. Коло забрало п’ятдесят сім відсотків людського населення. Решта сховалися за штучними хмарами Аґніса, Лакрімозії й ще п’яти планет, де можна було жити без кілець. Зірки стали забороненими. Космос — місцем, куди дивляться тільки божевільні й закохані.

Кейрану ввели половину дози — «для контролю експерименту». Тіло почало змінюватися. Вік коливався. Стать. Пам’ять — ні.