Глава 2. Пасажирка без квитка (день 2)

Трюм Б-9 пахне так, ніби хтось відкрив стару консерву спогадів і забув закрити. Повітря густе: машинне масло, цвіль, чиїсь шкарпетки, що загубилися ще до Війни Кілець, і легкий присмак озону від генератора, який Кош збирав із трьох трупів і одного напівживого. Аварійні лампи блимають тьмяно-червоним, наче очі втомленого демона. Кожне блимання залишає на сітківці зелений слід, ніби ти щойно дивився на зварювання.

Аріс спускається по трапу, тримаючись за поруччя, що гуде під долонею, наче саме хоче кудись втекти. Під чоботями скрипить бруд і чиїсь забуті мрії. З-під ящиків вискакує Бандит — рудий корабельний кіт без вуха й совісті. Зупиняється, дивиться жовтим оком: «Ти хто, і де моя риба?» — і зникає в темряві, ніби його тут і не було.

В кінці трюму — слабке світло й тихий гул. Там, де брезент колись був зеленим, а тепер просто сірим від пилу століть.

Аріс відсуває тканину.

І бачить її.

Вона сидить на ящику «Гідропоніка — не відкривати до 3280», ноги звішені, ніби весь всесвіт — це її особиста гойдалка. Голова голена, тільки короткий світлий пух, що ледь-ледь відростає. Старий флотський светр висить на ній, наче на вішалці, рукави закатані до ліктів. На колінах — термос і пістолет, якому точно більше років, ніж їй на вигляд. Саморобна антена з проводів і чайної ложки стирчить у бік стелі, наче вона ловить не сигнал, а чиїсь забуті слова.

Вона піднімає очі. Сірі. Старі. В них усе: і п’ятсот років нудьги, і тисяча недопалених сигарет, і одне-єдине кохання, яке досі не згоріло.

— Закрий двері, — каже тихо. — Протяг.

Двері за ним немає. Він їх не відкривав. Просто прийшов.

— Ти хто?

— Кейра Лор-Тевіс. Колись доктор наук, колись Кейран, колись головний біль «Скелі-12», зараз — пасажирка без квитка й без бажання пояснювати. А ти — Аріс Веларіс, мій старий гріх і нова надія. Сідай. Сигарету маєш?

Він простягає пачку «Беллат-прем’єр» автоматично. Вона бере дві: одну суне за вухо, другу запалює від паяльника, що лежить поруч. Дим повільно піднімається й зависає під стелею хмарою, у якій можна читати майбутнє.

— Ти мене знаєш?

— Я тебе чекала. П’ятсот вісімнадцять років, два місяці й дев’ять днів. З перервами на смерть, звичайно. Ти втікав добре. Я наздоганяла погано. Але цього разу ти сам прийшов.

Вона відкорковує термос. Запах справжньої кави — не концентрату, не порошку, а справжніх зерен — розтікається трюмом, ніби прощення.

— Сідай, — повторює. — Ноги затекли.

Аріс сідає навпроти. Бандит з’являється нізвідки, лягає між ними й муркоче так, ніби це його диван і його люди.

— І що далі?

— Далі п’ємо каву й вирішуємо, чи будемо ламати всесвіт, чи просто житимемо в ньому. Я голосую за друге.

Вона наливає в кришку термоса. Кава гаряча, чорна, з присмаком кардамону й чогось, що нагадує дощ на Аґнісі.

— Вкрала у капітана, — пояснює, не чекаючи питання. — Вона мені винна. Я її прапрапрабабуся. Довга історія, але коротше — борщ у неї досі виходить тільки за моїм рецептом.

Аріс п’є. Кава обпікає язик, але гріє десь глибоко всередині.

— І що, ми тепер… разом?

Кейра дивиться на нього довго. Потім посміхається — криво, тепло, трохи зморшкувато, хоч обличчя молоде.

— Раз ти мене знайшов, то так. Тільки попереджаю: я п’ю, курю, іноді стаю бабою, іноді дідом, пам’ятаю забагато й кохаю надто сильно. Зате вмію відкривати двері туди, де добре. І борщ готую.

Вона простягає йому сигарету, яку тримала за вухом.

— Мир?

Аріс бере. Запалює від її. Дим змішується між ними, наче два життя, що нарешті зіткнулися.

— Мир.

Згори долітає крик Зої: — Кош, якщо ти ще раз торкнешся мого керма, я тебе викину в шлюз без скафандра!

Кейра тихенько сміється й кладе голову йому на плече — легко, ніби робила це тисячу разів.

— Бачиш? Справжнісінький «Світляк». Тільки замість контрабанди ми тепер возимо вічність. І трохи кохання.

Вона зітхає, і Аріс відчуває, як її подих гріє шию.

І вперше за довгі роки йому не треба нікуди бігти. Тут є кава, сигарети й дівчина, яка чекала його п’ятсот років. І цього, виявляється, цілком достатньо, щоб назвати старий корабель домом.

Далі буде))