Глава 1. Санвузол № 4 (день 0)

«Ський Вітер» дихає, як старий собака, що забув, коли востаннє бігав. У коридорі гудять труби, ніби всередині хтось повільно розпалює багаття з мокрого вугілля. Підлога липка від пролитого пива й чиєїсь надії. На стінах – шари фарби, що відшаровуються, наче шкіра після опіків: спочатку біла, потім сіра, потім та сама брудно-зелена, якою колись фарбували військові госпіталі. З-під стелі звисає аварійна лампа, обмотана ізолентою кольору засохлої крові, і кожні п’ятнадцять секунд кліпає, ніби підморгує: «Я ще жива, а ти?»

Кают-компанія пахне кавою, що зварили три дні тому, і самогоном, що пахне сльозами. На столі – брудні тарілки, на одній ще лежить шматок синтетичного м’яса, який ніхто не доїв, бо забув, що це м’ясо. Над столом – плакат сторічної давнини: дівчина в блискучому бікіні тримає плазмоган і посміхається так, ніби знає, що ти ніколи не будеш таким щасливим, як вона на малюнку. Під плакатом хтось приліпив нову наклейку: «Не стріляти в капітана – він ще може знадобитись». Напис вицвів, але гумор залишився.

Поруч спить Зоя. Її руда чуприна розсипалася по столу, як вогонь, що згас, але ще теплий. Під щокою – порожня пляшка «Вогняного Дощу», на етикетці намальована комета, яка ніколи не прилетить. З динаміків хрипить радіо Беллату: жінка співає низьким, прокуреним голосом, що зірки – це просто діри в кишені неба, крізь які витікає чиєсь забуте кохання. Голос тремтить, наче вона теж п’яна, наче теж чекає когось, хто ніколи не прийде.

Аріс Веларіс сидить навпроти, ноги в чоботях на стільці, в одній руці – мнута пластикова склянка, в іншій – сигарета «Беллат-прем’єр», що тліє нерівно, бо фільтр давно відвалився. Тридцять років. Очі червоні, ніби він плакав, хоча не плакав ніколи. На лівій руці – тонкий шрам, що світиться в темряві, наче нитка розпеченого металу. На правій – татуювання 09-VE-4412, цифри вже трохи розпливлись, бо татуйовщик був п’яний, а він сам – ще п’яніший.

Він встає, хитається, іде до санвузла № 4.

Крихітна комірчина, два на два метри, стіни в іржавих патьоках, ніби корабель плаче кров’ю. Дзеркало тріснуте навпіл, і в ньому два Аріси дивляться один на одного, ніби не можуть вирішити, хто з них справжній. Під дзеркалом – раковина, в якій вода капає повільно, ніби відміряє чиєсь життя. На стіні хтось вирізав ножем: «Тут був Кош і плакав». Під написом хтось другий домалював сердечко.

Двері – метал, колись білі, тепер кольору брудного снігу й відчаю. Табличка саморобна, маркером: «Не сци тут, якщо не хочеш, щоб Кош тебе знайшов». Засувка тримається на шматку дроту й чесному слові.

Аріс заходить, зачиняє. Світло блимає. Раз. Другий. Третій.

Коли блимання припиняється, двері вже не корабельні.

Це старі дерев’яні двері, пофарбовані в блідо-зелений, колір лікарняних стін і дитячих мрій. Фарба облупилась, оголила дерево, що пахне смолою й дощем. Латунна ручка у вигляді русалки – одна грудь відламана, але посмішка залишилась. Такі двері стояли в «Смарагдовій Хвилі» на Аґнісі, коли йому було дев’ятнадцять, і він думав, що кохання – це коли тобі дозволяють залишитись до ранку.

Аріс штовхає їх ногою.

І вивалюється на мокру бруківку Кай-Вердена, район Старих Кораблів.

Теплий вечірній дощ ллє, ніби небо вирішило змити всі гріхи одразу. Бруківка блищить, відбиває неонові вивіски: «Смарагдова Хвиля» – буква «д» давно перегоріла, тому світиться «Смарагова Хвиля». З вікна на другому поверсі визирає дівчина з сигаретою, дивиться на нього, ніби впізнає. Запах смаженої локшини, пороху, дешевих бузкових духів і чогось солодко-гіркого, що завжди лишається після прощань.

Тепер йому сімдесят. Жінка. Довге сиве волосся липне до обличчя, мокре, важке, наче спогади. Комбінезон «Ського Вітру» тріщить по швах – на грудях ще видно сліди від самогону й чиєїсь губної помади, якої там точно не було п’ять секунд тому. У кишені – жетон дитсадка № 17, Лакрімозія. Метал холодний, але гріє долоню, ніби пам’ятає тепло чиїхось рук.

Повз проходить п’яний космодесантник у відставці, протез замість ноги скрегоче по бруківці. – Ліро, ти що, знову напилась? – бурмоче він і йде далі, не чекаючи відповіді.

Аріс відкриває рот – виходить старечий хрип, ніби голос тоже постарів за одну секунду. Він розвертається й бачить ті самі зелені двері, що стоять просто посеред тротуару. Вони світяться м’яким світлом, ніби всередині хтось запалив свічку й чекає.

Люди обходять двері, не дивлячись. У Кай-Вердені звикли до дивного.

Аріс робить крок назад.

Знову санвузол № 4. Знову тридцять. Знову чоловік.

Тільки на підлозі – калюжа дощової води, в якій відбивається стеля, ніби шматочок того неба, що залишилось там, за дверима. В повітрі – запах бузкових духів, такий сильний, що аж паморочиться голова. На комбінезоні – мокрі плями й одна одинока пір’їнка від чиєїсь шалі, пурпурова, як вечір над Аґнісом.

Аріс сідає на закриту кришку унітаза, дістає жетон. На звороті – надряпане нігтем, криво, але так, що серце стискає:

«Не шукай мене, дурнику. Я сама тебе знайду. — К.»

Він сміється. Сміється так, що стіни тремтять, а десь далеко, у іншому часі, у іншому тілі, хтось точно посміхається у відповідь, відчуваючи, як його сміх долітає крізь століття.

— Ну все, — шепоче він. — Тепер я точно твій.

І вперше за всі прокляті роки відчуває: корабель навколо нього раптом став домом. Бо десь за цими дверима хтось чекає. І цей хтось уже знає, що він нарешті вдома.