Під покровом дощу: протокол заплутаності.

Авторська примітка.

Ця новела народилася з відчуття, що у світі існують зустрічі, яких неможливо уникнути.

Мені хотілося написати історію про місто як живий організм, про дощ як носія пам’яті й про двох людей, пов’язаних так, як пов’язані заплутані частинки у космосі: незалежно від часу й відстані.

«Двоє під парасолем» — це спроба поєднати інтимність кохання з метафізикою світобудови, показати, що навіть у темряві можна знайти світло, якщо йти не самому.

0. Пролог: кеш-дощ.

 У цьому місті навіть дощ був підозрілий. Він випадав, коли серверам ставало тісно: із хмар витікав не стільки водяний пар, скільки бекапи. Люди казали, що атмосферний фронт формує циклон із півночі, метеорологи розмахували картами, але всі знали: коли надвечір у повітрі з’являється запах озону й теплих проводів — значить, небеса зливають кеш.

 Краплі падали важко, і кожна містила крихту чийогось життя. Якщо уважно прихилити вухо до бруківки, можна було почути: «купити молоко», «я не повернуся», «відновити пароль». Ті, хто ходив без парасолі, ризикували підхопити чужу тугу або не свій пароль від не свого минулого — а потім довго дивуватися, чому їх не впізнають на власних світлинах.

 Головному героєві парасоль дісталася випадково: він виграв її в акції «Відчиняй реальність!», що крутили в торговому центрі, де все скидалося на репетицію Страшного суду з кешбеком. Купол світився зсередини червоним — не гарячим, а нервовим світлом, яке заспокоювало синапси й тримало на відстані нав’язливі голоси дощу. Коли він ішов під цим світлом, тіні робили вигляд, що їх немає, а зламана реальність чемно складалася  в акуратні плиточки.

 Того вечора йому назустріч рухалася інша — під синім куполом, глибоким, як нічний режим смартфона. Вона йшла так, ніби давно знала маршрут; і вся ця сцена виглядала не як зустріч, а як повтор, що запустився після вимкнення реклами. У місті з таким дощем і не з такими речами траплялися «повтори».

І, звісно, вони мали зіткнутися там, де завжди зникав Wi-Fi.

1. Місце падіння сигналу.

Кутова кав’ярня «Суперпозиція» працювала в режимі короткої згоди: бариста малював смайлик на пінистому молоці, той кивав — і вважалося, що контракт із реальністю продовжено ще на добу. У дверях висів дзвоник — не для звуку, а як нагадування про існування причинності.

Коли його та її парасолі торкнулися краєм, сталося те, що завжди стається у фільмах і майже ніколи — в житті: світло двох кольорів змішалося й утворило новий відтінок, якого не було в палітрі міста. Дощ коротко підморгнув — ніби чат написав «з’єднання встановлено».

— Давно тут? — запитала вона. Тон її був спокійний, як інтерфейс без попапів.

— Відтоді, як почав плутати власні думки з чужими, — відповів він.

Вони стояли, розділяючи куполи так, наче тримали над собою два кінці однієї речі. У цей момент городянські тіні, ті самі, що відпрацьовують нічні зміни, відвернулися: з етики — не витріщатися, коли алгоритм розгортає головну подію.

2. Ближнє світло і далека причина.

Її звали (принаймні так було записано в додатку з доставкою життя) Дівчина. Його — Хлопець, скорочено від імені, якого ніхто не пам’ятав; у документах зберігався набір ініціалів, що співпадав із маркуванням холодильника. Обидва мали дивну звичку: коли хтось говорив щось «важливе», вони мимоволі шукали, де ховається кнопка «Скасувати».

Вони замовили по гарячому шоколаду. Бариста — дівчина з татуажем у формі QR-коду на зап’ясті — поставила чашки й підсунула маленьку картку: «Наше меню змінюється під впливом ваших історій». У місті любили робити вигляд, що споживач впливає на світ. Правда була простішою: коли двоє дивляться в один бік, інвентар починає нервувати й підлаштовується, щоб скоріше закінчити зміну.

— Ти віриш у те, що люди зустрічаються не просто так? — спитав Хлопець, хоча знав, що ця фраза звучить так само небезпечно, як «ми поговоримо».

— Я вірю, що світ економить на випадковостях, — відповіла Дівчина. — Дорожче підтримувати хаос, ніж повтор.

Вони сміялися легко, ніби повторювали репліки, відрепетирувані в іншій версії вечора. Їхній сміх був достатньо гучним, щоб тіні ввічливо зробили крок назад, і недостатньо — щоб втрутилося Місто.

3. Близнюкові речі та інші сервіси.

 У провулку, де пахло мокрим папером і старим чорнилом, була майстерня з вивіскою: «Близнюкові речі та інші сервіси». Двері скрипнули саме в той момент, коли вони ще не встигли домовитися, заходити чи ні. Усередині за прилавком сидів старий у футболці «404 not found», і цей напис міг стосуватися як товару, так і продавця.

— Ви принесли парасолі, які не потребують ремонту, — сказав він, не вітаючись. — Але вам все одно сюди.

— Це точно майстерня? — уточнила Дівчина.

— Це місце, де речам пояснюють, як їм жити далі, — відповів старий. — І людям теж, коли вони видають себе за речі.

Старий дістав зі шухляди два гудзики — червоний і синій — і поклав між ними.

— Ваші куполи зшиті з одного полотна. Колись я розрізав його навпіл, просто щоб побачити, що буде. Виявилось — коли дві частини зустрічаються, повітря навколо стає трохи чеснішим. Система не любить чесності, але любить повтори.

— Ви знаєте, хто ми? — спитав Хлопець.