20. Парковка і синдром покинутого козака

Вони вечеряли в азійському ресторані. Все йшло чудово: сміялись, ділились шматочками роли, навіть з’явилась та сама “легкість у плечах”.

— Може, ще трохи прогуляємось? — запропонувала вона. — Тут поруч класна тераса.

— Я за, — відповів він.

Вийшли. Поговорили. Сфоткались. Потім вона кинула:
— Я щось заговорилась… Я швиденько зганяю в аптеку, бо голова розболілась, ок?

— Звісно. Я тебе тут почекаю.

Вона зникла за рогом. Він дістав телефон. Потім ще раз. Потім… ще раз.

— Минуло 15 хвилин

Він (в голові): Ну, окей. Можливо, черга. Можливо, шукає правильні таблетки. Можливо, щось…

Чорт. Можливо, я в TikTok. “Чекаєш її на парковці третю годину, а вона вже на побаченні з іншим”.

— 25 хвилин

Він вже обійшов ресторан. Двічі. Перевірив, чи його GPS працює. Записав голосове другу:

— Ну, слухай. Може, вона реально забула. Я стою, як той з мультика, з трояндою і без надії. Клас, ага.

І раптом — дзвінок.

— Ой… приииивіт! Я сіла в таксі автоматом. Подумала, що ти вже поїхав. Вибач! 😅

Він (в голові): Сіла. В. Таксі. АВТОМАТОМ. Це що, звичка — втекти після десерту?

— Я просто… розгубилась, — додала вона. — Але я можу повернутись.

— Ні-ні. Все добре, — сказав він. — Я просто… піду поплачу в машину. Жартую. Може.

— 10 хвилин потому

Він сидить у машині, слухає грустну музику і сміється. Суміш крінжу і спокою. Бо буває.

Він (в голові): Я тепер офіційно “той хлопець з парковки”. Але добре, що не з TikTok. Поки що.