17. “Спізнення та режим ‘де ти?’”

— 19:05. Кав’ярня

Він стоїть біля столика, дивиться на вхід. В руках — телефон, який блимає: чат, де замість слів – лише “…”, “?”, “де ти?”, “😕”. Кава вже охолола. Серветка — зім’ята. Він погладжує оформлену кулю стосу: скільки можна чекати?

Він (в голові): У тебе телефон є? Ти побачила, що написала? Напевно, ні.
Спізнення — це ж нормально, але... чому цього разу ввімкнула slow-mo?

— Офіціант, будь ласка, ще одну каву.

Він бачить, як його телефон блимає ще раз. І знову — ні слова. Тільки годинник, який відраховує зайві хвилини.

Біля столику сідає інша пара — вони сміються, і здається, світ розгортається навколо них. Він дивиться в їхній бік — ніби має привід бути сумним, але радше здається, що йому байдужі всі ці романтичні кліше.

— 19:25

Вона прибігає, роздмухує волосся, хватає повітря — і намагається одразу показати, що все під контролем.

Вона (в голові): Боже, я знову запізнилась. Це як серія в моєму житті. Але він ще сидить і не пішов? Це ж добрий знак…

— Привіт, — каже вона₺ і сідає. — Вибач, були затори, ще одну пов'язку взяла на пробіжку.

Він (в голові): “Привіт” звучить ніби ‘я повернула світ, але не твоє серце’.

— Не хвилюйся, — відповідає він тихо. — Я щойно замовив каву. Ця вже охолола. Але ні, не хочеш заварити для мене? Нова?

Вона (в голові): Він живий. Це добре. А я — ніби прийшла з іншим часом.

— Так. Нова — дякую. І можливо маленький десерт — через те, що чекати гірко.

Він киває. Офіціант приходить. Вона ладна замовити фісташковий мафін — аби просто зосередити себе на чомусь солодкому.

— 19:40

Вони обирають десерт. Він мовчить. Вона грається серветкою.

Вона (в голові): Він не поскаржився. Але... це мовчання
— не знак згоди. І це, мабуть, добре.*

— Чому не замовив щось спершу? — питає він, коли приносять мафін.

— Можливо, я б купила за оцю повз яскраві вітрини. Ти знаєш... Це все наче питання: “Тепер, коли я вже тут — що далі?”

Він (в голові): Хороший питання. І відповідає, що він теж хоче: “щоб ти була тут, без оправдань і з чашкою чаю”.

— Я хочу, щоб ти вирішувала просто бути. Без “але я спізнилась”.

Вона посміхається. І вперше справді розслаблюється. Бо половина вечора була як емоційна черга: спочатку вона стояла, тепер — займає місце.

— 20:00

Вони ділять мафін навпіл. Хтозна — хто спочатку взяв шматок. Це неважливо. Вони дивляться одне одному в очі. І вже не через телефон. Не через шоколад. Лише так — просто.

Він (в голові): Ми втратили час. Але мафін виглядає краще, ніж якби я бабель третю каву одного. І вона — тут.