10. Запрошення

— Може, зайдеш на чай? — сказав він, коли вийшли з кав’ярні.

Вона зробила паузу. Коротку, але стратегічну.

Вона (в голові): Ага. “Чай”. І раптом у тебе є камін, джаз, два коти й колекція платівок. А реальність — це зелений чай із “Сільпо” і ковдра з запахом минулої зими.

— Чай — це мило, — сказала вона. — А в тебе є?

— Звісно! У мене ціла коробка. І навіть мед.

Вона (в голові): Мед — звучить підозріло. Зазвичай ті, хто кажуть “у мене навіть мед”, не мають ложки, щоб його набрати.

Погодилась. З цікавості. І трохи з азарту. "Що там у нього?" — хотілось побачити.

Квартира була в новобудові, але вбита атмосферою “все ще тимчасове”. В коридорі — два кросівки (обидва праві) і ключі з брелоком у формі меча з аніме. Вона зняла пальто, він поспішив забрати.

— Проходь, — сказав він. — Тут трохи бардак, але... затишно.

Затишно — це коли свічка пахне ваніллю, а не коли телевізор стоїть на табуретці, а чашки — різні за розміром і часом народження.

Вона сіла на диван. Він глянув — і сказав:

— Можна без пледа. Його ще мама подарувала. Але він линяє.

Вона (в голові): Це жарт чи попередження?

— Окей, без пледа, — посміхнулась.

Чай виявився пакетованим. Із тієї коробки, що вже злиплась від вологості. Він налив окріп, вкинув пакетик — без запитань. Без цукру. Без підставки.

— Можна з рук, — сказав він. — Столик ще в планах.

Вона (в голові): Добре, що я вакцинована. І маю антибактеріальний у сумці.

— Мені подобається, що ти прийшла, — сказав він. — Я не часто когось запрошую. Тільки тих, з ким… ну, цікаво. Хочеться не просто “щось там”, а реально — посидіти, поговорити, відчути момент.

— Це приємно, — відповіла вона. — І чай теж… цікавий.

Він (в голові): Вона не втекла. Уже добре.

— У тебе є музика? — спитала вона, сподіваючись на щось приємне.

— Звісно. Alexa! Увімкни “Lo-fi Chill Beats 2.0”.

Alexa не відповіла. Він натиснув щось на телефоні — і почалось тихе тюцання, ніби з ноутбука без динаміків.

— А телевізор? — спитала вона, щоб змінити тему.

— Він не працює. Але виглядає, правда? Типу "я в курсі життя".

Вона зітхнула. І зробила ковток чаю. Пакетик плавав на поверхні, ніби тіло після драми.

— У тебе є ще мед? — спитала вона.

— Нє, я збрехав. Є тільки варення з вишень. Але воно в морозилці.

Вона (в голові): Це фільм жахів чи тест на виживання?

— А в тебе було багато таких “чайних” вечорів? — запитала вона.

— Ні. Ти — перша, кому я пропоную чай, а не Netflix і "може, в тебе втомлені плечі".

Вона (в голові): Ого. Це зворушливо. І… страшно водночас.

— То ти просто хочеш чаю? — уточнила вона, глянувши в очі.

— Ну, якщо чесно — ще й обіймів. Але якщо тільки чай — я переживу.

Пауза. Вона допила.

— Добре. Але спершу — ложка варення з морозилки. Як у дитинстві. А потім — подивимось.