9. Без парасолі

Дощ пішов за пів години до зустрічі. Не “романтична мряка”, а конкретний — як відро. Вона, звісно, парасолю взяла. І перевірила прогноз. І капюшон на пальті був.

А він прийшов… просто. Без парасолі. Весь мокрий. Волосся прилипло до лоба, шкарпетки чавкають. Обличчя — усмішка на межі “зараз жартану, щоб не здатися ідіотом”.

— Привіт! — сказав він, ніби не було двох литрів води на ньому.

— Ти без парасолі?

— Так. Я… не подумав, якщо чесно.

Вона (в голові): Та не вже. Люди у 30 з лишком не “не думають”. Вони просто не планують. А я планую навіть коли йду в туалет.

— Можемо десь пересидіти, — запропонувала вона. — Є заклад поруч.

— А може, пройдемось? Дощ — це романтично.

— Ага. Особливо коли капає за комір.

Вони пішли. Вона — з парасолею. Він — поруч. Наполовину під нею, але весь бік усе одно мокрий.

— Я візьму тебе під парасолю, але давай домовимось: ти не будеш торкатись мого плеча своїм вологим куртячком.

— Обіцяю. Я як тінь. Волога, але не нав’язлива.

Він (в голові): Це фіаско. Мокрий. Холодний. Шкарпетки як ганчірки. Ще й натер мозоль.

Коли зайшли в кафе, від нього потягнуло вогкою курткою. Він намагався зняти її швидко, але рукав застряг. Потім спробував струсити воду з волосся — і влучив їй у склянку.

— Ой. Вибач.

— Нічого. Вітамін дощу.

Вона (в голові): Ну все. Я з людиною, яка мені в чай забризкала дощ. У мами було право.

Він заказав американо. Вона — глінтвейн. Хотіла зігрітись не тільки тілом, а й нервовою системою.

— Ти завжди такий... “спонтанний”? — поцікавилась вона.

— Я просто люблю відчувати момент. Жити “тут і зараз”.

— Ага. А парасоля — це “там і потім”, виходить?

— Ну… так сталося. Але є ж і переваги. Я з тобою під парасолею — хіба це не плюс?

Вона (в голові): Такий плюс, що я вже обмірковую, як акуратно піти до туалету і не повернутись.

Йому принесли каву. Він ковтнув — і ошпарив язик. Гикнув. Потім намагався це приховати кашлем. Потім знову гикнув.

— Пробач. Я… це у мене від нервів. І коли п’ю гаряче.

— Все добре. Це навіть мило.

Вона (в голові): Мило. Гикання, дощ, мокрий рукав. Ще один “плюс” — і можна писати роман.

Потім він спробував жартувати. Два з трьох “жартів” були про дощ, один — про “вологі відносини”. Вона посміхалась із ввічливості.

Коли виходили, він сказав:

— Було круто. Наступного разу обіцяю: буде парасоля. І сухі шкарпетки.

— Наступного разу — це вже сміливо.

— Ну, я ж оптиміст.

Вона кивнула. Але в голові було: Оптиміст, який прийшов на побачення мокрий, як кіт після ванни, і зробив мені чай із бризками. Цікаво, що він готує для другого епізоду?