8. Колишній номер

Вечір був майже ідеальний. Нарешті без форсу, без фальші, без сумнівних тем про “колись”. Вони сиділи на балконі старої кав’ярні, де подушки на стільцях були м’якіші за більшість розмов у Tinder.

Світло лампи м’яко відбивалось у її сережках. Він говорив щось про документальні фільми, а вона — сміялась. Справжньо, з глибини. Вперше за весь цикл “кава-салат-смішки” — все здавалося не на автоматі.

І тоді пролунав дзвінок.

Її телефон лежав на столику, блимаючи. Незнайомий номер.

Вона (в голові): Це або доставка, або… ні. Не може бути він. Хоча...

— Все гаразд? — запитав він.

— Угу. Просто якийсь невідомий номер. Можливо, спам.

— Можеш не брати. Хто взагалі ще дзвонить у 2020-х?

— Та ні, на всяк випадок… — сказала вона і провела пальцем по екрану.

— Алло?

Пауза. Очі змінилися. Відкритий погляд — затягнувся. Як вікно з парою.

Він (в голові): Інтонація. Дві секунди — і я знаю: це не друг, не сестра і не “будь ласка, підтвердіть отримання доставки”

— Ем... привіт, — сказала вона тихо, потім ще тихіше: — Ні, не можу говорити. Ні, зараз не час.

Він відвернувся. Не демонстративно. Просто… щоб не бути зайвим у чужому минулому.

Вона завершила дзвінок, не пояснюючи. Протерла екран серветкою, ніби той став брудним.

— Все ок? — спитав він.

— Так. Просто… колишній. Вперше за рік. Я навіть не знаю, як він дізнався мій новий номер.

Він кивнув. Нічого не сказав. І це було мудро.

Вона (в голові): Скажи щось. Або не кажи. Просто будь тут. Але, будь ласка, не віддаляйся. Бо я цього не планувала.

— Знаєш, — нарешті сказала вона, — я не одна з тих, хто влаштовує сцену через дзвінок з минулого. Але він... був важливий. І не тому, що я його люблю. А тому, що колись думала, що люблю.

Він (в голові): І це найнебезпечніше. Коли вона говорить не зі сльозами, а з тишею. Бо це — справжнє.

— Хочеш піти? — запитала вона.

— Ні. Хочу залишитись. І хоч трохи розділити з тобою цей момент, поки ти сама його проживаєш.

Вона (в голові): Боже, не дай мені втекти. Бо це — шанс.

— Дякую. Це… дуже по-людськи.

— Нічого. Мені теж хтось дзвонив не так давно. І я теж не відповідав одразу.

— Вона?

— Він. Брат. Але все одно — ті, хто “з минулого” завжди приходять, коли ти тільки-но починаєш будувати нове.

Вона посміхнулась. І відклала телефон до сумки. Подалі. Беззвучно.

— Ну що, — сказала вона, — може, ще по одному капучино? Або щось міцніше?

— Залежно від того, чи твій номер ще хтось знає.

— Тепер точно тільки ти.