7. Стиль

Вона помітила його одразу. Він стояв біля входу в кав’ярню, розглядаючи меню, приклеєне до скла. Усміхнувся, коли побачив її. Вона — ні.

Вона (в голові): Окей. Куртка норм. Але… рубашка. Короткий рукав. В листопаді. І що за шкарпетки з піцами?

— Привіт! — сказав він, простягаючи руку. — Класно виглядаєш.

— Дякую! — відповіла вона. — Ти теж… цікаво.

Він (в голові): “Цікаво”? Це “мені подобається” чи “я досі намагаюсь зрозуміти, що ти надів”?

— Проходь, — він відчинив двері. — Тут тепло. І кава крута.

Вона пройшла всередину, сіла, зняла пальто. Пальто сиділо ідеально. Під ним — нюдовий светр, сережки, які ловили світло, і губи кольору “я не стараюсь, але все одно чарівна”.

Він сів навпроти. Куртка трохи перекосила рубашку. Він її не поправив.

— Що будеш? — спитав він.

— Капучино. І, можливо, щось солодке.

— Я — еспресо. І тарт. Я люблю солодке, але нікому не кажу.

Вона (в голові): Та ні, друже, ти вже все сказав. Ця рубашка каже за тебе. І ще голосніше — ті кросівки, що жили своє життя.

Офіціант пішов. Вони лишились наодинці з гарячими напоями… і гарячими судженнями.

— Ти знаєш, що твоя рубашка — з 90-х? — запитала вона, посміхаючись.

— Звісно. Це винтаж. З маминого гардеробу. Мені подобається, коли речі мають історію.

Він (в голові): Іншими словами: “Я знаю, що виглядаю, як учитель трудового. Але мені норм.”

— В тебе гарний стиль, — додав він. — Такий… витриманий. Як мінімалістична реклама духів.

— Це комплімент?

— Абсолютно. Бо я виглядаю, як реклама шкарпеток зі знижки.

Вона розсміялася.

Вона (в голові): Окей, він бачить себе з боку. Не дурний. Просто… не сильно напрягається. Це — навіть освіжає.

— Я, якщо чесно, думала, що стиль — це такий собі фільтр. За ним видно, наскільки людина вміє бути собою.

— А я вважаю, що стиль — це броня. А сьогодні мені не хочеться воювати.

Пауза.

Він (в голові): Ну що, сказав красиво. Здається, їй зайшло.

Вона (в голові): Хитрий. Не глянцевий — але глибокий. І наче пахне… справжнім.

Коли вони вже прощались, він кивнув на свою рубашку:

— На наступне побачення надіну щось без візерунків. Хіба що... з твоїм дозволом.

— Якщо без шкарпеток із їжею — то вже прогрес.

— Я візьму ті, що з книгами. Все ж таки — ми історію починаємо, чи як?

Вона усміхнулась. І пішла повільно, даючи йому ще кілька секунд на споглядання.