6. Колишні

Вони зустрілись уже втретє. Цього разу — не просто кав’ярня. Щось атмосферніше: тихе місце з вінтажними лампами, джазом у колонках і брускетами, які подають на дошках, а не на тарілках. Все натякало: “це вже не просто знайомство”.

Розмова йшла плавно. Без напруги, без сором’язливих пауз. Вона розповідала про мандрівку в Італію. Він слухав і навіть ставив питання не по шаблону. Вони сміялись. Погляд тримався впевнено. Все було добре.

Поки він не сказав:

— До речі, ця історія з подорожами — знайома. Мій знайомий теж якось поїхав з дівчиною в Італію. І… ну, скажімо, повернулись окремо.

Вона кивнула. Усмішка злегка підмеркла.

Вона (в голові): “Мій знайомий”. Ха. Хто ж це такий загадковий? І чому від нього пахне шампунем “Моя колишня”?

— Окей, — сказала вона вголос. — А що пішло не так?

— Вона постійно порівнювала все з колишніми поїздками. “А от з Васею було смачніше”, “А в Празі ми жили в кращому готелі”. І, знаєш, якось захотілося втекти в Альпи. Назавжди.

Він зробив ковток вина. Вона посміхнулась — чемно, стримано.

— Василь, кажеш? Мене колись тероризував Макс. Постійно повторював, що з його "екс" усе було простіше. Типу я “надто думаю, надто аналізую, надто очікую”. Усе надто.

Він (в голові): Окей. Макс. Маємо ім’я. Значить, все-таки не без слідів.

Вона (в голові): Ох, знову я почала. А я ж клялась не говорити про нього перші шість побачень.

— Знаєш, — каже він, — здається, що колишні завжди тут. Просто сидять у нашій голові, замасковані під “випадкові згадки”.

— І під “мій знайомий”, — додає вона.

— Тouche, — посміхається.

Обидвоє замовкають. Між ними з’являється тиша — не дискомфортна, але відчутна. Вона тягнеться до келиха. Він стискає виделку — трохи занадто міцно.

— Але якщо чесно, — каже вона, — мені здається, говорити про “колишніх” не страшно. Страшно — коли вони досі тримають тебе за руку, навіть якщо їх фізично нема.

Він (в голові): Влучно. Глибоко. Можливо, найрозумніше, що я чув за тиждень.

— Я не проти говорити, — відповідає він. — Головне, щоб це не було головною темою.

— Ти думаєш, що є “час”, коли можна почати?

— Ні. Просто коли ти розповідаєш про минуле — хочеться відчувати, що тобі цікаво майбутнє.

Вона замислилась.

Вона (в голові): Звучить по-дорослому. Може, цей чоловік дійсно не просто “новий”, а “інший”.

Він (в голові): Вона слухає. Реально слухає. Без гри, без “ага, ясно”. Мені це подобається. Навіть дуже.

— Добре, — каже вона. — Нове правило. Після цього вечора — жодних імен з минулого. Хіба що як імена котів.

— Домовились. Але якщо раптом заведу кота на ім’я “Іра” — не ображайся.

— Тільки якщо не буде другої — “Оксана”.

Сміються. І довше, ніж потрібно. Бо сміх — це теж спосіб стирати минуле.

Коли розійшлись, він написав їй:

“Може, колишні й лишаються в пам’яті, але сьогодні — один із вечорів, який хочеться згадувати, не забуваючи нічого.”

Вона відповіла майже одразу:

“Якщо ми перестанемо озиратись, можливо, нарешті підемо в один бік.”