5. Пес на першому побаченні

Вона прийшла трохи раніше — вперше не запізнилась. Пальто нове, настрій — як в осінньому фільмі: трохи ностальгії, трохи надії, і тепло від думки, що сьогодні може бути “щось”. Нарешті — не через переписки, не через “план Б” після роботи. Просто кав’ярня і хтось, хто, здається, симпатичний.

І от він заходить. Усміхнений. У пальто. І з ним… пес.

Лабрадор. Великий, темний, у светрі (!) — і з мордою, яка виглядає, ніби він сам ініціював це побачення.

— Привіт! — каже він. — Знайомся — це Боб. Він класний. Іноді кращий за мене.

Вона (в голові): Собака. Серйозно. Він прийшов із псом. Це не “випадково взяв із прогулянки”? Це прямо “третій учасник”?

— Привіт, Боб, — відповідає вона автоматично. І одразу — сумку на лавку. Бо шерсть. Бо лапи. Бо це — не те, що вона уявляла.

Боб тим часом обнюхує стіл, її взуття, і потім просто сідає. Важко, з усвідомленням. Мовляв, “так, я тут надовго”.

— Він дуже спокійний. І дружелюбний, — додає він. — Я завжди беру його, коли зустрічаю когось важливого.

Він (в голові): А якщо вона одразу скаже “я боюсь собак” — все. Це кінець. Я не можу знову це пояснювати.

— Ну... я не проти собак, — каже вона. — Але більше... на фото. Або в чужих квартирах.

Вона (в голові): Окей. Це перше побачення. І я вже не відчуваю пальців ноги. Бо на ній сидить теплий, волохатий Боб.

Він ставить перед псом мисочку з водою, а собі — каву. Вона замовляє чай. І мріє, щоб усе це не виглядало як зустріч з потенційним “чоловіком і його собакою, яка вирішує більше, ніж він”.

— Ти не проти, що я його привів? — питає він, обережно.

— Ні, ні. Просто... неочікувано. Але він милий. І мокрий. Але милий.

Він (в голові): Якщо не втекла одразу — вже добрий знак. А ще він її облизав. Це 100% плюс. Бо зазвичай Боб — критик.

— Він знайомий з усіма моїми колишніми, — каже він. — І жодну не облизував одразу. А тебе — так. Це знак.

Вона (в голові): Я на кастингу в “Пес має слово”. Але, здається, проходжу відбір.

Боб вкладається їй на ногу. Як котлета на бургер. Важкий, теплий. І так лежить, що ні зрушити, ні повернутись. Вона пробує поворухнутись — Боб фиркає, і глибше вмощується.

Вона сміється. Не тому, що весело, а тому, що або сміятись — або сказати “вибач, це занадто” і піти. А поки — сміх.

— Він вибрав тебе, — каже він. — І я не жартую.

Вона нахиляється, чухає Боба за вухом. Його хвіст рухається так, що чашка на столику підстрибнула.

Вона (в голові): Добре. Раз вже я тут, і пес мене не боїться, можливо, і я не маю тікати.

Коли вони вже прощались, Боб почав тихо скиглити. Вона присіла, обійняла його за шию і прошепотіла:

— Сподіваюсь, ти — не єдина причина, чому я погоджусь на друге побачення.

Він (в голові): Боб, я люблю тебе. Але якщо ще раз зробиш “пирх” у її чай — ти більше wingman-ом не будеш.